— Якби молодість знала, якби старість могла, — каже тітка Ганна і сльози рясно котяться її обличчям, бо не вміщає їх уже зболене серце. Я люблю цю милу й добру жінку за щирість, щедрість і глибину душі, за її неповторний та високий духовний світ. З нею приємно спілкуватися, хоч не завжди охоча до бесіди.

Євгенію, як безнадійно онкохвору, з лікарні виписали додому помирати. Дочка Галя сиділа біля неї день і ніч — вона готова була позбирати на небі всі зірочки, якщо б вони могли хоч трошки продовжити вік матусі. Але з життєвого календаря Євгенії вже злітали останні листочки і зарадити тут ніхто і нічим не міг. Щодня з Криму дзвонили Ігор і Святослав, цікавилися самопочуттям неньки. Сини пересилали гроші та все наказували сестрі шукати ліки. Але гроші в цьому випадку вже нічим зарадити не могли...

Софія мугикала собі якусь пісеньку… Вона раділа, що врешті вирвалася у відпустку аж на 30 днів. А ще сьогодні в її найкращої подруги Ксені день народження і, звичайно, її, Софію, запрошено. Десь після обіду або й скоріше Ксеня повинна зателефонувати й повідомити, де будуть збиратися. Василь, Ксенин чоловік, ще вчора наполягав, щоб відсвяткувати біля озера…

Так, сама… І назавжди. І ніколи нікого не буде!.. А сповідатись мусить, і не хоче нікого страшити. Не судіть, а послухайте, люди, як їй було одній на цім світі з образою жити.

Ганна переверталася з боку на бік і ніяк не могла заснути. Боліли натруджені руки й ноги. Не вмикаючи світла, знайшла на тумбочці мазь та заходилася розтирати суглоби. Біль поступово вщухав, жінка задрімала. І прийшов до неї в сні покійний Павло. Ніби не бачила його самого, але чула голос. Кликав її мовби знадвору. А вона поралася в хаті й не спромоглась вийти.

Новоспечена вчителька італійської мови й літератури, отримавши скерування на роботу, прибула з великого міста в маленьке селище. Директор школи виявився добрим чоловіком, та й весь колектив зустрів молоду колегу привітно. Для неї це було дуже важливо, бо звикла жити благополучно: виросла в сім’ї банкіра, рідні з дитинства балували її і матеріальними благами, і увагою та зігрівали любов’ю. Малий синочок також уже радував матусю першими успіхами.

Самотність супроводжувала її впродовж десятиліття, коли після трагічної загибелі батьків залишилися вдвох зі старшою сестрою. Відтоді намагалась усамітнитися вдома, будь-де, без потреби майже не розмовляла, думками втікала туди, де комфортно й затишно, де ніхто не потривожить злим словом. Частенько ми розкидаємося добрими й злими словами, не підозрюючи сили того, що випускаємо в світ із уст.

Таня познайомилася з Фотісом через графію — агенцію знайомств. Вона ніколи не була заміжньою, а роки минали (вже 34 бамкнуло), хотілося мати родину, дітей, ось і вирішила скористатися послугами графії. Спочатку Фотіс їй не дуже сподобався: невисокого зросту, з черевцем, волосся зібране в «хвіст». Та з часом Таня зауважила, що він дуже уважний до неї, вгадує її бажання. І ще — ерудований, любить читати, тому з ним цікаво спілкуватися.

Як помер дідусь, а згодом трагічно загинув батько, бабуся сказала їй: «Коли Бог дає, дитинко, то не міряє, а як бере, то не жалує». Глибини почутого не зрозуміла, аж поки біда не торкнулася крилом…

Щороку навесні я згадую, як зустріла свою долю. Діялося це після війни. Хлопців не було: одні служили в армії, інші йшли служити. І ось іде до війська той, у котрого я закохана без тями. Він про це не знає, його проводжає інша. А тоді дівчата проводжали хлопців, плакали, присягалися чекати. Одні дотримували слова, а інші зраджували…