Поділюся з вами, дорогі читачі, наболілим і розповім про одну чудову людину — свою бабусю. На жаль, запізно, бо першого липня цього року вона пішла із життя…

— Кузьмо Петровичу! Вітаємо! — прозвучало хором на високій ноті. Із-за пишного букета рожевих троянд вигулькнула рудокоса секретарка Любаша і цмокнула шефа в щоку.

— Ви нарешті стали дідом!

У Борщівці, що на Лановеччині, сільські жінки вправно й смачно готують не лише борщ, а й печуть короваї, що зажили гучної слави далеко за межами Тернопілля.

«Боже, вислухай мої молитви, збережи наш український народ від усякого зла. Господи, Ісусе Христе, благослови нас та увесь світ», — шепотіла, стоячи навколішки перед образами, жінка. Вона ще кілька хвилин розмовляла із Всевишнім, втирала сльози… Врешті перехрестилася, вклонилася низенько й тихенько вийшла з каплички… Ще довго стояла біля святині. Мовчала… Згадувала, певно, як у 1942-му її, п’ятнадцятирічну, забрали з родинного гнізда й повезли до далекої Німеччини…

Прожили ми з чоловіком понад 20 років, маємо трьох дорослих дітей. Але правду кажуть, що сивина в голову — біс у ребро. Так і з моїм чоловіком сталося. Раптом почав пізно повертатися додому, а то й зовсім не приходив ночувати. І завжди в нього була на те причина: то машина поламалася, то на роботі потрібно затриматися. Насправді ж у нього з’явилася інша жінка.

«Не телефонуй мені більше, не приходь», — просила у слухавку, а серце кричало: — «Не слухай, я мушу так казати, мушу!» Поряд стояла мати. На її обличчі читалася відраза до того, з ким бесідує дочка. Її єдина, вродлива, розумна, найкраща в світі дочка. Як сміла вона зв’язатися з тим безбатченком, хлопчаком без роду-племені й копійки в кишені…

Сашко та Віталіна — щаслива сімейна пара. Незабаром у них народиться немовля. Тож про дитину заздалегідь подбали: виробили закордонні паспорти, відкрили візи і гайда в сонячну Італію. Мовляв, саме тут їхнє чадо буде забезпечене, отримає громадянство і стане людиною. Отож на них чекає світле майбутнє, але…

Розумію Марію Василівну — авторку листа «Якби молодість знала» в «Калині» за 28 липня. Вона шкодує, що не послухала мами, тата, бо тоді її життя склалося б щасливіше. А я скажу, що зовсім не обов’язково — хтозна, як би повернулася доля, якби вона не вийшла заміж, закінчила вуз… Може, Господь скерував її саме такою стежкою, щоби вберегти від гіршого?

Вона дивилася на білі пухнасті сніжинки, що кружляли за вікном, а бачила літо, яке зруйнувало її й до того невтішне життя. Бо хіба можна радіти, коли поруч нема найріднішої у світі людини?

Колись прочитала в «Калині» лист, у якому жінка навчає, що потрібно любити чоловіка і тверезим, і п’яним, із чим я категорично не згодна. По-перше, такий чоловік, як в авторки листа, що пив, а потім покинув, на сотню один трапляється. Є й такі, що хоча й п’ють, але роблять усе по господарству і не порушують спокою в родині. Але є агресивні аж до жорстокості, для яких нічого святого на землі й у стосунках між людьми не залишилося.