— Пробачте, що пхаю свого носа, але чого така гарна дівчина так гірко плаче? — запитав Олексій, подаючи незнайомці носовичка. — Може, чимось можу допомогти?

— Допомогти? Мені вже ніхто не допоможе...

— Які дивовижні сукні! Мамо, я слів не знаходжу!

Ірина та її мама стояли посеред найпрестижнішого салону весільного вбрання у центрі Тернополя. Збентеженими обличчями нагадували двох тубільців, котрі вперше потрапили в осердя великого міста.

У Прикарпатті почалася мобілізація на війну з фінами. Плач матерів, дружин, дітей котився сумним відлунням по лісах, що обступили село з усіх боків. Прийшла повістка й до Назара. Перелякана Стефа безпорадно метушилася, бігала по хаті, не знаючи, з чим випровадити чоловіка. Позичила в сусідки дві хлібини, зняла з горища сала, часнику, цибулі, зварила кілька яєць — і все те складала в торбинку, плачучи.

Дуже багато є сороміцького, принизливого та недостойного в нашій перевернутій з ніг на голову українській дійсності, — читаю в одному з інтернет-видань. — Більшості членів нашого суспільства бракує самоповаги та національної гідності. Доказ цього — виїзд жінок за кордон у пошуках чоловіка. Молоді панянки вершиною життєвого успіху і щастя уявляють шлюб з іноземцем, який неодмінно буде багатий, щедрий і виконуватиме всі їхні забаганки. Ситуація нагадує людину, що лежить під яблунею і очікує, допоки яблуко впаде їй просто в руки…»

«Яночко, ясочко, не плач, маленька. Завтра ми підемо й купимо тобі таку ж ляльку, як у Софійки. А з тією дівчинкою ти більше не грайся, вона погана, не дає тобі своєї забавки», — промовляла Ірина, втираючи дитині сльози. Сама готова була заплакати, лиш би донечка не сумувала. Її маленьке сонечко, її щастячко.

Під невеличким, охайним будиночком, що потопав у зеленому вітті саду, на лавочці сиділо двоє — син і мати. Голосне цвірінькотіння веселих пташок впліталося в їхню неквапливу розмову.

Про важку долю Насті Боярської мені розповіла Ганна Миколаївна Олексюк. Розповіла, бо переконана, що її святим обов’язком є зробити все, аби якомога більше людей знали про страшні й тяжкі випробування тих часів, що минули.

Своє минуле вони згадують нині зі сльозами на очах, розповідають про пережите пошепки, бо вічний страх поселився в їхніх душах. Досі бояться, щоби їхня нелегка доля не кинула тінь на долю внуків і правнуків, тому й просять не вказувати прізвища. Розумію стареньких, бо ще не перевелися ті, котрі можуть познущатися над пам’яттю наших патріотів, мордованих по тюремних підвалах і сибірах.

Марічка просила не віддавати її. Дівчинці хотілося, аби цей Великдень тривав вічність. І щоб вона завжди була такою щасливою, як у дні свят. Та після Христового Воскресіння знову настали сірі будні — милосердна акція «Подаруй дитині щасливий Великдень» уже виконала свою місію.

Родина Мирослава Богака — одна з тих незвичайних сімей, у котрій, попри труднощі та проблеми, панують любов і злагода. Леся та Мирослав із першого погляду зачарували мене теплотою своїх почуттів, які передають одне одному, звісно ж, не словами — поглядами, інтонацією, розумінням і підтримкою завжди й у всьому. Недарма, очевидно, Господь за двадцять років подружнього життя подарував цим прекрасним людям тринадцятьох діток.