Село Борсуки Лановецького району (свого часу Кременецького повіту) — одне з найбільших. Воно розташоване на берегах швидкоплинної Горині — притоки Дніпра. На незначних відстанях навколо цього села — такі історичні містечка, як Ланівці (8 км), Вишнівець (10 км), Почаїв (14 км), Кременець і Збараж (по 40 км).

Вересень тридцять сьомого минулого століття став для Настасова колишнього Микулинецького району воістину кривавим та пам’ятним. Двадцять сьомого дня в читальні «Просвіти» мала відбутися театральна вистава. Під вечір біля будівлі почали збиратися люди. Комуністи спровокували бійку, силою вдерлися до читальні та палицями почали бити людей. Насмерть забили голову «Просвіти» Михайла Лапчака, побили і багатьох інших. Потім учасники заколоту вирушили в село. Там вони вибивали у хатах вікна, ламали та нищили господарський реманент. Такий рейвах зчиняли до пізньої ночі.

Скільки ще страшних трагедій Другої світової та післявоєнного часу залишаються невідомими для українців? Мабуть, жодна історія іншої країни не знає такого широкого масштабу злочинів над людьми, як Україна. Українців нищили тільки за те, що вони... українці. Московським поневолювачам завжди було мало української крові, а свої нелюдські злочини кати вміло приховували.

Україна давно має таланти… Вони були і тоді, як державу ще відвойовували, боролися за її існування. Тяжкі умови й лихоліття змушували обдарованих людей самим шукати себе. І часто вони знаходили можливість реалізувати свій потенціал далеко від власного родового коріння…

Над походженням слова «Осівці» я розважав із шкільних літ, однак історичні дані та передання загубились у далекій давнині. Все ж мені вдалось «відкопати» в народній пам’яті скалочку з легенди про те, що колись (або й неодноразово) тут відбувались якісь важливі події-битви, пов’язані з мандрами людей та народів упродовж століть-тисячоліть.

Холодний Яр — одна із найяскравіших та найтрагічніших сторінок нашої історії, історії боротьби за незалежність нашого народу. Це — живий приклад як невеликі, але сильні духом повстанські загони змогли успішно обороняти свою землю та протистояти навіть сильнішому за себе ворогу.

Зовсім недавно в Тернополі вийшла книга «Євреї на Тернопільщині». Тож придбавши її, не можу не відгукнутися. Написали її три автори, котрих знаю особисто, як і передбачаю внесок кожного з них у створення книги. Праця потрібна, добротна, хоча перші два розділи якось «розхристані», губиться послідовність у викладі сказаного.

Невеличке с. Лози, що розкинулось недалеко від Вишнівця біля р. Горинь, потопає в зелені садів і світиться плесом ставків. Село відоме тим, що на острівку серед ставів з глибини віків стояв невеликий замок, а з XVIII ст. — літній палац князів Вишневецьких. Тут народилися і виросли відомий український письменник Борис Харчук — автор безсмертної «Волині», та Наталія Когуська-Левенець — голова Союзу українок Канади.

Cело Антонівці, що в Шумському районі, підпало під репресії, руйнацію і повну депортацію: щоб не стало його ні на мапі, ні в пам’яті. Це одне з тих сіл, які в 1942 році були колискою потужної Української повстанської армії, що виступила на захист українського народу, виборюючи йому державну незалежність.

«Мій батько — брат Йосифа Сліпого, — почала свою історію жінка. Розповіла її вона мені давно. Багато чого вже стерлося з пам’яті, але голос її тихий бринить у моїй голові, не хоче відпускати. — Може, то і було причиною того, що на мене завжди полювали енкаведисти. Пригадую, було мені дев’ятнадцять років. Прийшла переночувати до однієї жінки. Вона ніби нічого проти мене не мала, ніяк не проявляла своєї ворожості. Коли я вже сіла в хаті, вона раптом кудись вийшла, зачинила двері. Тоді я зрозуміла — щось негаразд. Дуже занепокоїлася, відкрила вікно та через нього втекла. І добре, бо та жінка якраз надходила з енкаведистами.