«Коли ти хочеш мати те, чого ніколи не мала, то повинна зробити те, чого ніколи не робила».

Почувши ці слова з екрана телевізора, Оксана зрозуміла, що стосуються вони саме її, що це вищий знак для неї. Залишила всі справи й побігла до міської ради. Мчала через площу з усіх сил, а сльози градом котилися з очей. Вона долала в собі страх, сором і, переступивши поріг під важкими дубовими дверима, переступила через своє минуле.

Софія Гураль з Великого Глибочка Тернопільського району помирала двічі. Вперше у 22 роки. Війна йшла до закінчення, коли смерть чорним крилом торкнулася її долі. Вдивлялася у скупі рядки похоронки і не вірила, що серце її коханого Михайла більше не б’ється. Здається, померла разом із ним, і, може, би й справді пішла у вічність, якби не маленький синочок. Петрусь став її життям, її святом серед сірих воєнних і повоєнних буднів. Пригортала його до себе і згадувала, як Михайло у кожному «трикутничку» з фронту просив: «Бережи нашого синочка».

Моя бабуся Катерина зазнала зі мною великого терпіння, страху і переживань. Народивши, мама змушена була залишити мене на своїх батьків. Такі тоді були тяжкі повоєнні часи. Батьки — учасники бойових дій ОУН-УПА. За мамою енкаведисти слідкували, тому вона мусила переховуватися по чужих стодолах, хлівах, городах. Дуже часто енкаведисти заходили до бабці — допитували, шукали, де її дочка і зять. Дідусь і бабця мовчали, терпіли фізичні та духовні знущання. Карателі їм повідбивали нирки, поламали ребра.

Моя бабуся Катерина Кондира — жінка нелегкої долі. Вона не здійснила ніяких подвигів, окрім того, що була прекрасною, лагідною і надзвичайно доброю мамою, бабусею. Жила вона з чоловіком, моїм дідусем Дмитром, у злагоді та любові. Дідусь був дуже добрим, працьовитим і дбайливим господарем. Мали вони своє поле, коні, затишний будиночок, садок і найбільший скарб — троє милих діточок: Марійку, Ганнусю та крихітного Іванка. Та біда не йде в ліси, а між люди. Невблаганна смерть забрала дідуся.

Бабуся… В житті кожного вона займає визначне місце. Тиха оповідка, добре слово, надійна підтримка — це все бабуся. Вона, як ніхто, зрозуміє, допоможе, порадить. Її щире, лагідне слово - наче бальзам на душу, що наповнює її радістю і затишком.

Цю пісню з безмежним болем і тугою співала часто бабуся мого чоловіка Килина Андріївна Шевчук… Вона прожила 102 роки, мала світлу пам’ять, могла без окулярів заселити нитку в голку. А які балабушки вона пекла, а яку поливку до них готувала з конопляного насіння! Цю смакоту неможливо зрівняти ні з чим.

Десять літ минуло, як не стало моєї матусі… І ось одного недільного дня рука сама потягнулася до сімейного фотоальбому. Гортаю сторінку за сторінкою: ось я в школі, а ось і діти мої вже школярі, відтак — випускники коледжу, університету. І раптом з-поміж цих сучасних знімків вихоплюю поглядом старе пожовкле фото. На ньому — моя матуся і я, ще зовсім маленька. Під цією світлиною інша.

Мої рідні найкращі в світі, але найбільше я люблю свою бабусю. Вона мене завжди розуміє, завжди допомагає. Від самого її погляду на душі стає тепліше. Бабуся навчила мене любити Слово Боже, жити за Господніми заповідями, вперше повела мене до церкви. Вона дуже любить усе рідне, українське, тому дуже зраділа, коли я одягнула до церкви вишиванку. Не одну ніч бабуся просиділа над швейною машинкою, шиючи мені обновки. Жоден концерт, де я виступала, не обійшовся без неї. Мої успіхи були її радістю, моя печаль — її болем.