— Якби молодість знала, якби старість могла, — каже тітка Ганна і сльози рясно котяться її обличчям, бо не вміщає їх уже зболене серце. Я люблю цю милу й добру жінку за щирість, щедрість і глибину душі, за її неповторний та високий духовний світ. З нею приємно спілкуватися, хоч не завжди охоча до бесіди.

— Кузьмо Петровичу! Вітаємо! — прозвучало хором на високій ноті. Із-за пишного букета рожевих троянд вигулькнула рудокоса секретарка Любаша і цмокнула шефа в щоку.

— Ви нарешті стали дідом!

Новий навчальний рік для Тернопільського навчально-консультативного пункту для сліпих та слабозорих став ювілейним, уже тридцять п’ятим. Людям, чиє життя втратило барви веселки, заклад відкрив не лише доступ до знань у рамках програми загальноосвітньої школи, а й шанс простувати на рівні зі здоровими: працювати, творити, перемагати.

Мене в дитинстві лякали Бабайком, а декого з моїх однокласників страшною вчителькою, яка буде сваритись і ставити двійки в щоденник. Шкільна хвороба — педагогофобія. Навіщо створювати такі міфи, якщо першокласник навіть за найкращих умов мусить пережити стрес у новому для нього шкільному середовищі? Для того, щоб полегшити йому пристосування, треба вдатись до найулюбленішої дитячої «фішки» — казки.

У нас у Буданові на одному роздоріжжі є старовина кринниця, змурована з каменю, в якій дуже здорова вода. А біля неї — велике оболоння. Там діти на канікулах бавляться м’ячем, гойдалку зробили, на роверах їздять. А я сяду біля дому на лавочку й згадую своїх трьох синів, яких привезла із Сибіру, чую їх голоси. Тепер живу сама. А діти, що бавляться неподалік, побачать, що сиджу, прибігають до мене на яблука, порічки, малини. Та цього року врожай не щедрий, то вони посідають біля мене і наговорюся з ними, як із старими.

Ми — сім’я українців, але не з власної волі російськомовних. І вирішили висловити свою незгоду з тією політикою, яку нині проводить влада на чолі з Президентом Януковичем щодо всього українського — держави, мови, історії та й загалом українців.

Було це після війни, у 50-х роках минулого століття. Тяжко пережили голодний 1947-ий, колективізацію, що згодом далося взнаки нашому молодому поколінню. Щоб хоч якось дати собі раду, мої ровесники наймалися пасти овець та корів у багатших односельців. Мені випадало пасти дві-три корови і близько 20 овець, щоб заробити на штани, сорочку і примітивне взуття на зиму. Батько Василь помер у 1956 році в Донецькій тюрмі.

Дві з половиною тисячі тернопільських сімей встигли отримати дозволи на індивідуальний обігрів своїх помешкань. На сьогодні залишається ще півтори тисячі тих, хто подав заяви. Але людям укотре доведеться почекати. Виявляється, рішення міської ради суперечить чинному законодавству.

На одній з політичних вистав «Велика політика» приїжджого в столицю України Євгена Кисельова зібралася група людей. Тон, звісно, задавали представники 5-ї колони. Особливо старався якийсь М. Погребінський, що косив чи то під Троцького, чи під його ідеологічних однодумців з епохи 37 року. На шоу йшлося (невідомо чого) про другу чи то офіційну, чи то державну (власне, це одне й те ж) російську мову. Ще кілька років тому на аналогічних шоу (до «епохи» Є. Кисельова) колоністами і колонізаторами, які раптово виповзли з печер на телеекрани, активно піднімався вереск про «страшну загрозу, яка насувається на Україну» — це українізацію України.

В Україні дзвінкоголосий перший дзвоник покликав за парти понад 4 мільйони 300 тисяч дітлахів. Серед них 25,5 тисячі — тернополян. 870 — учні Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №5. У їхніх лавах нині — 88 новобранців.

Ми звикли до того, що літератори, журналісти, водії, масажистки й представники інших професій на піку (чи навіть спаді) своєї кар’єри йдуть у політику. А повертатися назад чомусь не хочуть, навіть якщо вона викидає їх, наче баласт, за борт. Колись Андрія Шевченка (екс-журналіста) запитали, чи працюватиме він на телебаченні після закінчення терміну свого депутатства. Політик відповів, що ні.

Відбулася традиційна прес-конференція міського голови Тернополя за підсумками святкування Дня Незалежності та Дня міста. А підсумки дуже оптимістичні, вважає Роман Заставний.