Ішла недавно парком Топільче з роботи. Попереду — галасливе товариство: дві молодих сім’ї з дітками. Двоє чоловіків і одна жінка курили. У кожного в руці — пластикова літрова пляшка пива. Хлопчик років п’яти йшов поряд із дорослими, цвьохкаючи прутиком по травах обабіч доріжки. Друга мама несла маленького синочка на руках. Чоловік з-за її пліч дмухав малому в обличчя тютюновим димом — бавився з ним так. Малюк кривився, мружився, ховався за мамине плече. Я ішла позаду й «милувалася» цією компанією. І раптом жінка з дитиною на руках обернулася до чоловіка й спитала: «Альо, а де моє пиво?» Той замість відповіді звернувся до дитини: «Сину, скажи: мама — …». Я ледь не впала, коли почула, що батько просить дитину назвати матір тим місцем, яким… сідають.
Мимоволі пригадалося, як мій колега Василь Бурма розповідав про одну сім’ю росіян. У їхньої маленької донечки спитали, як її звати. «Малая п…», — відповіла. «А маму?» «Большая п…». З’ясувалося, що так звертається до своїх найрідніших жінок глава родини.
І одного дня в своєму рідному тернопільському парку, а не в російській глибинці, я зустріла схожу родину! Побачене й почуте мучило мене кілька днів. Пригадувалися схожі й протилежні історії. Врешті сіла писати, бо слова вже підступили до самого горла і, здавалося, ось-ось задушать.
Не знаю, чим думають і чи думають узагалі ці батьки. Надворі — ХХІ століття, скрізь повно всього такого, що псує дітей, нав’язує їм хибні цінності, сприяє деградації. Вони самі навчаться поганого — батькам зовсім не обов’язково аж настільки лізти зі шкіри. Колись люди не вникали в премудрості батьківської педагогіки — вони інтуїтивно виховували нащадків. На Божих заповідях. Тобто все геніально просто. Одна з тих заповідей велить шанувати батька й матір.
Пригадалася нещасна героїня одного з моїх матеріалів. Її чоловік дуже пив. Коли приходив увечері й починав розпускати руки, старалася виманити його з хати на вулицю, щоб діти нічого не чулий не бачили. Поки ще були малі, вона пояснювала їм: синці й садна від того, що впала, вдарилася, щось на неї звалилося… Як підросли, все зрозуміли. І коли одного разу син випалив, що уб’є батька, вона посадила його навпроти й сказала: «Він — твій батько. І яким би не був, ти не повинен дозволяти собі не те що казати, а й думати про нього зле. Те, що він робить, — його гріх. А те, що ти робиш, — твій. Наш батько — хвора людина, його треба старатися вирвати з біди, а не зневажати».
А якось доля звела мене з чоловіком, котрий сам виростив і виховав дочку з 8-річного віку, бо дружина поїхала на заробітки в Італію і вийшла там заміж. Так ось, уперше і, сподіваюся, востаннє він дав своїй уже повнолітній дитині ляпаса за те, що відмовилася привітати маму з днем народження, бо та начебто їй ніхто, чужа людина. «Вона дала тобі найдорожче — життя. І ти довіку маєш бути вдячною їй за це, що б у цьому житті між вами не сталося», — сказав батько. Не думаю, що дівчина пробачила мамі, але більше ніхто ніколи від неї не чув нічого поганого на адресу людини, котра привела її на світ.
«Наш тато добрий… Так буває, що чоловік і дружина розлучаються. Він покохав іншу жінку. Якщо ти його любиш, то повинен бажати йому щастя…», — навчала мама десятилітнього сина, батько якого покинув сім’ю заради іншої жінки. «Наші з мамою стосунки — тільки наші, — пояснювала дочці інша моя знайома. — Ми з ним не разом, але тато залишається твоїм татом, він тебе любить і ніколи не покине…»
На те ми й батьки, щоби на найкрутіших віражах стосунків між собою не постраждали наші діти: не натовкли собі чоло, не зневірилися в рідних людях. Ми маємо бути для тих, кому дали життя, взірцями в усьому. Адже ми не хочемо, щоби з роками наші сини вчили своїх дітей, а наших внуків, називати маму так, як учив той чоловік із першого абзацу. Щоби наших дочок їхні майбутні чоловіки крили, перепрошую, матом, а вони посміхалися їм у відповідь.
…Діти дуже нас люблять. І все, що роблять чи кажуть любимий татко і найдорожча матуся, їм видається правильним. Тому батьківство — це фах, що не передбачає вихідних, відгулів, відпусток, надто коли діти малі. «А чому це ви п’єте алкоголь, а мені не даєте?» — ошелешив колись мою товаришку під час якогось застілля чотирирічний син. І знаєте, що вона сказала? Що великі машини теж п’ють те, що маленьким, іграшковим, заборонено. «Якби в твого джипа на радіокеруванні налити безину, він зламався б. Так само дитині шкодять дорослі напої», — пояснила мама. Проте знаю батьків, котрі пригощають дітей спиртним, мовляв, кілька крапель не зашкодить — краще спати буде…
Батьківство — цілодобова праця, за яку грошей ніхто не платить. Але якщо сумлінно її виконувати — винагорода дорівнюватиме всім благам і скарбам світу, помноженим на безконечність. У колеса правильного батьківського виховання безцеремонно пхає палки середовище. Треба з усіх сил протистояти йому, а не потурати. І власним прикладом найперше. Бо як потім пояснити дітям, чому татові можна пити горілку, матюкатися, бити маму, а їм — ні; чому мамі можна обманути тата, а їм за це перепадає; чому тато з мамою грубіянять бабусі, а самі сваряться, як хамити їм…
Життя — складна річ. Інколи воно одним махом зводить нанівець роки сумлінного батьківства. А часом практично бездоглядну дитину при живих непутніх батьках виводить у люди. Хтозна, як воно ким закрутить. Проте на випадок краще не покладатися і не легковажити своїм найпершим, даним Богом покликанням. Ми відповідальні за тих, кого породили.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте