Зборівчанка Олена Бартош двічі зустрічала коханого із зони бойових дій. Вперше десять років тому він, тоді ще у статусі нареченого перебував в Іраку, а у березні 2014 чоловіка та батька двох дітей мобілізували на схід.
Цей досвід дав змогу Олені, яка має освіту психолога, доповнити професійні знання та кваліфіковано допомагати учасникам АТО і їхнім близьким на волонтерських засадах. На прикладі власної родини вона доводить: повноцінне життя після війни існує, а травми, завдані розлукою та стресами, не тільки можна, але й треба долати.
Рідний, ми поруч
— Як правило, бійці повертаються додому більш агресивні, нервові, збуджені. Вони дратуються через побутові дрібниці, на які раніше ніколи не звернули б уваги. Хлопців можуть турбувати нічні жахіття, безсоння чи головний біль. Деякі, наприклад, почувши голосний звук, одразу прокручують в уяві картинки з фронтового минулого. Проте усі ці симптоми є нормальними під час адаптації військових у мирному житті та не потребують втручання спеціалістів, — зазначає Олена. — Однак, якщо за місяць-другий психологічний стан солдата не покращився, він не може контролювати приступи гніву чи агресії, йому складно повертатися із воєнних спогадів до реальності, то затягувати із відвідинами до психолога чи психотерапевта не варто.
Найпершим же і найдієвішим засобом реабілітації Олена називає родинне тепло, кохання й турботу. 90% успішної адаптації у мирному житті залежить від того, як військового зустріне сім’я та близьке оточення.
— Можна стверджувати що робота психологів із родинами подекуди більш необхідна, ніж допомога солдатам, — зазначає співрозмовниця. — Треба пам’ятати, що коли чоловік повертається додому, то подружжя переживає емоції, схожі на ті, яких пара зазнала під час першого побачення. Спеціалісти вважають, що у цей час у них настає своєрідний другий медовий місяць. Надзвичайно важливо не втратити ці відчуття, не влізати одразу в буденність.
Звісно, дружині за період відсутності чоловіка було несолодко, вона хвилювалася за нього, турбувалася за дітей, стомилася і фізично, й морально. Проте відразу перекладати обов’язки на чоловіка та ще й у категоричній формі із фразами типу «Я цілий рік гарувала, а тепер із сил падаю, тому завтра ж іди та копай картоплю» не можна.
Все має відбуватися поступово, тим більше, тривалий час військовий тільки й те робив, що безапеляційно виконував чужі накази. Тому якщо чоловікові така діяльність некомфортна емоційно, краще почекати. Кожен із подружжя перебував у нових для себе обставинах та ролях, стресових ситуаціях, за цей рік люди змінилися. Тож тепер обом без поспіху треба пережити сімейну і соціальну адаптацію.
Головне — турбота і терпіння
Найкращими ліками для родини стануть приємні клопоти та емоції.
— Одразу після повернення з Іраку, ми з тоді ще майбутнім чоловіком запланували весілля, — пригадує Олена. — Цілий місяць він не мав жодної вільної хвилини, щоб задуматися про щось інше, окрім організаційних питань, тому влився у мирне життя набагато легше, ніж його колеги. Цього ж разу почали робити вдома ремонт. А ще раджу усім військовослужбовцям та їхнім родинам проводити більше часу разом, добре якщо це буде відпочинок на свіжому повітрі чи біля води, бо вона «змиває» весь негатив. Податися можна і на місцеві курорти, не обов’язково рватися на закордонні моря.
Ефективність мандрівки на природу подружжя перевірило на собі — Олена із чоловіком кілька днів безкоштовно сплавлялися по Дністру завдяки громадській ініціативі табору «Данастріс-Альтернатива».
Доволі часто дружин військовослужбовців, окрім самопочуття чоловіків, турбує їхнє небажання ділитися пережитим. «Я бачу, що йому зле, а він мовчить, носить усе в собі і не відповідає на мої розпитування», — діляться переживаннями жінки під час консультацій.
— Ніколи наполегливо не цікавтеся у чоловіків їхнім воєнним досвідом, — наголошує Олена Бартош. — Якщо військовий про це не розказує, то до його вибору треба поставитися з повагою. З одного боку солдати таким чином оберігають найдорожчих від зайвих хвилювань, з іншого — думають, що вони не зрозуміють усіх нюансів. Не варто також переконувати демобілізованого «відключити» всі спогади, мовляв, що було, те минуло.
На спалахи агресії теж треба реагувати продумано: відійти, не провокувати, перечекати. А коли чоловік чи син заспокоїться, разом сісти і визначити що конкретно викликає у нього приступи роздратування чи гніву. У майбутньому цих чинників слід уникати.
Не варто боятися відпускати чоловіків на зустріч із побратимами, мотивуючи це тим, щоб вони нібито не переживали війну заново. Спільне дозвілля, особливо сім’ями, допоможе їм швидше подолати проблеми, а товариші по службі зрозуміють та підтримають у будь-який тяжкий момент.
Рознервувався на людях? Та ж він з АТО!
Не менше відповідальності за здоров’я демобілізованого військового лежить на суспільстві, його сприйнятті учасників АТО. А воно без зайвих слів повірило нав’язаним переконанням про неадекватних солдатів з підірваною психікою.
За словами Олени, такі стереотипи не мають під собою підгрунтя — випадки, коли демобілізовані є небезпечними для оточуючих, одиничні. Як правило, у таких хлопців ще до війни була схильність до подібної поведінки. Тому, аби подолати шаблонне мислення українців, треба говорити про цю проблему.
— Демобілізовані військові — такі ж люди, як і ми з вами. Просто вони отримали досвід, що вплинув на їхній світогляд та цінності, — пояснює спеціаліст. — Повертаючись додому, бійці також мають певні страхи: бояться, що їх не зрозуміють, не сприймуть, мають сумніви у власній потрібності в соціумі, у тому, чи зможуть тут знайти роботу. Наше завдання — допомогти побороти цю боязнь. І не дивуватися, коли учасник АТО рознервується, вистоюючи у чергах за якоюсь довідкою. Адже, відвідуючи безліч кабінетів, небагато із нас залишалися б абсолютно спокійними.
Коли любий тато, чоловік, син зможуть видихнути, перегорнути сторінку, списану почерком війни, і почати рухатися у новому напрямку, до нових цілей? Олена зазначає, що ці зміни неможливо втиснути у якісь конкретні терміни — все індивідуально. Один із її знайомих бійців, наприклад, уже через двадцять днів після демобілізації вирішив здобувати вищу освіту, а іншим треба більше часу, щоб прийняти і переосмислити минуле.
Єдине в чому ми зможемо пришвидшити адаптацію військових — не знецінювати подвиг наших героїв.
Фото авторки.
Прокоментуйте