Я ніколи не цінувала його любові. Сприймала усе як належне. Він телефонував, носив квіти, писав зізнання фарбою на асфальті, а я робила усе, аби він, цей останній романтик з романтиків, відв’язався від мене, полишив у спокої. Казала, що ніколи його не кохала, що маю іншого, що його спроби завоювати мене смішні і безглузді.
Він не здавався. Намагався конкурувати з моїми солідними і грошовитими залицяльниками. Наївний безпосередній хлопчисько. Запрошував мене в кафе. Заклав усе, що міг у ломбарді і перестрів мене із двома квитками на відпочинок у теплі краї. Довго пояснювала йому, що ми непоєднувані, ми — з різних галактик. Не чув, не вірив, дивився на мене якимсь розпачливим поглядом.
Зрештою він почав мене страшенно дратувати. Я внесла його сторінку в соцмережі у «чорний список». Перестала відповідати на дзвінки. Передала через спільних знайомих, що не прийматиму ніяких дарунків від нього. Хай краще викине їх у смітник. Знала, що роблю йому боляче, але нічого не могла вдіяти. Звісно, він намагався прорватися крізь мою байдужість. Все марно. А потім раптово зник.
Зненацька я зрозуміла наскільки мені бракує його нав’язливості. Настирливості. Хлоп’якуватості. Життя стало таким безбарвним і передбачуваним. Я навіть зайшла на його сторінку в соцмережі і зрозуміла: він в АТО. Час від часу відслідковувала його воєнні фото: суворі чоловічі усмішки, бліндажі, скупа розкіш польової кухні. Згодом його поранили.
Зустріла його через рік. Зовсім іншим. З чужим поглядом. Від хлопчика не залишилося і сліду. На мене дивився мужній, хоч і втомлений, воїн. В його очах я вперше побачила справжню себе: егоїстичну, імпульсивну та самозакохану білявку. Занило серце. Хотілося говорити з ним, плакати на його плечі і каятися у своєму бездушному глупстві. Та вчасно осмикнула свої поривання. Я забула, що ми таки непоєднувані, ми — з різних галактик.
ДАРИНА
Фото з вільних джерел