Це не той пташок з пісні, який сидів біля броду і скаламутив крильцем воду. Ймовірно, він із казки про загублену рукавицю, в якій оселилися різні звірята. Його принесла жінка із сусідньої вулиці в пригорщі, знесиленого, ледь живого.
Якраз відзначали відомі в кожній українській оселі Зелені свята і Оксана, моя колега по газетній роботі, приїхала до батьків у Конюхи, що в Козівському районі. Взяла в долоню той крихітний клубочок і відразу не подумки, а серцем відчула: треба рятувати. Але як? Пригадали стару народну практику, коли в сільській хаті виходжували кволе курчатко чи гусеня. Розтирали сир з жовтком вареного яйця та пропареним ячменем, а тоді – і маленькі кульки клали в розщепірений дзьобик. Спробували – вийшло! У такий же спосіб аптечною пипеткою капали і водичку.
З тої ночі Оксану обсів неспокій відповідальності за маленьку живу душу, мов за дитину. Прокидалася, вмикала світло, дивилася, чи живий? Зранку те крихітне, схоже на горобеня, створіння вже цвірінькнуло – добра ознака. Малюк мав своє гніздечко. Його посадили в червону чи то торбину, чи рукавичку. Назвали просто Пташок. У квартирі з’явився, хоч і маленький, завбільшки із сірникову коробочку, але член родини. То ж енергія турботливості від Оксани передалася усім. Треба було визначити, що то за птаха і чим вона зазвичай годується. Це з’ясував Оксанин батько: підкам’янка. Сільські люди завжди ближче до природи і знають про неї більше, ніж містяни. Стали шукати в Інтернеті – знайшли! Батько зробив похибку лише в назві — кам’янка. Вона любить будувати гнізда в кам’яних нішах, скельних щілинах, тому, мабуть, її так і назвали. Комахоїдна. Це ускладнювало проблему з кормом – спробуй налови всього, що дзижчить чи повзає.
Ритм сімейного життя одразу ж змінився і то, подумати лише, через якусь зовсім дрібненьку істоту. Те, що спіймали за день, малюк проковтнув за одну вечерю. Оксанин синочок Олександр і сусідські дівчатка – усі стали полювати на комашине поголів’я. У вихідні влаштовували сімейний похід у Петриківський ліс: ловили жуків, коників-стрибунців. Збирали равликів, різали на шматочки і пінцетом опускали в оторочений заїдами дзьобик. Поїхали редакційним колективом на екскурсію Бережанщиною – на гору Лисоню, в раївський парк, і там гуртом виконували забаганки жовторотого комахоїда. Тут якраз дозріли черешні, тож ми запропонували Пташкові кілька шматочків – з’їв, аж облизався. Натерли дрібною фракцією свіженьких огірочків — теж не відмовився. Одне слово, на маленького дармоїда працювала ціла команда.
Минуло тижнів зо три і Пташок якось зіп’явся на крильця і злетів. Спочатку важко й непевно, а потім уже пурхав, як слід. Свою червону домівку залишив, усідався на рушнику, що обрамляв образ, все частіше і дзвінкіше подавав голос. Домочадці вже відрізняли композиції і тон його щебетання: коли співав – один, задоволений – інший голос, а голодний – теж своєрідні нотки. Та й сам Пташок впізнавав членів родини. Любив пустувати: всядеться на плече, порпається у волоссі, пощипує гострим дзьобиком за вухо. Спати лягав, як і більшість птахів, лиш тільки стемніє, а прокидався зранку і будив усіх у квартирі. Усе частіше виглядав у вікно. Інстинктивно відчував, що там, на волі, зовсім інше життя, яке йому призначене природою.
Оксана зі своїми часто їздила до Конюхів. Залишати пташеня одне боялася, тому брала його із собою. Крилатий мандрівник гарно подорожував — не вередував, не протестував. Вільно літав у сільській літній кухні і одного разу крізь вікно, яке недбало зачинили, випурхнув надвір. Яка тут здійнялася серед людей паніка. Усі нишпорили в саду, на подвір’ї, кликали – даремно. Але втікач повернувся сам: плюхнувся на підвіконня, затріпав крильцями, бився в шибку. А ззаду напосідалася ціла горобина зграя. Мабуть, уздріли в дворі чужака і вирішили його провчити.
У міській квартирі Пташок почував себе господарем. Біля банячка з водою для пиття влаштовував купіль, виспівував свої пісеньки. Усі члени сім’ї, а надто Оксана, до нього прив’язалися. Знала, що рано чи пізно треба проводити його в життя на природу. Чи приживеться там, чи зможе, привчений до всього готового, прогодувати себе?
Це невдовзі й трапилося. Через відчинене вікно непосидющий квартирант вислизнув у світ широкий і щез. Оксана нишпорила в дворі, оглядала кожний кущик, кликала: «Пташок, Пташок!» Уже й люди стали озиратися, що це з тою жінкою, ніде нікого не видно, а вона все когось гукає? Кімната немов спустіла. Оксана розуміла, що прийшла та неминуча мить. Та, мабуть, все одно в серці осідав смуток втрати свого улюбленця. Напевне, любов і справді це егоїзм. А надто коли фігурують він і вона. Якщо я люблю тебе до безтями, то і ти мусиш належати мені цілком. Але справжня любов, та, яка пишеться з великої літери, жертовна, вона не вимагає, щоб їй за це чимось платили. А любов до братів наших менших – особливе почуття, вона чимось схожа на материнську – допомогти, вберегти, врятувати.
Минуло кілька днів, і раптом втікач знайшовся. Усі спостерігали ідилію: на даху сидів Пташок, цвірінькав, тріпотів крильцями, роззявляв рота, а такі ж, як і він, кам’янки підгодовували це горласте нахабеня. Значить, постулат, що вихована в людському середовищі дика істота не зможе прогодувати себе на волі, передбачає – і так, і ні. Відтак Пташок часто підлітав до знайомого вікна, але на близький контакт не йшов. Побувши серед своїх, він, напевно, перейняв той рятівний інстинкт обережності, бо руки людські бувають добрі та лагідні, а трапляються і навпаки.
Перед вирієм Пташок прилетів, мабуть, попрощатися, та, як кажуть пілоти, «промазав смугу», потрапив у сусіднє вікно… У шибу постукав холодний грудень. Оксана інколи гляне крізь скло на непривітний пейзаж і думає: де ж то наш Пташок? Чи перелетів через море і не стер крилонька? А може, навесні повернеться з Африки, цвірінькне на підвіконні. І сама не помічає, як на її губах тане тиха усмішка.
Василь БУРМА
Фото Олександра СЕМЕНЧУКА