Недавно поштою отримав своєрідне вітання від приятеля студентських років – книгу віршів «Діти кирилиці» Романа Вархола із Зимної Води коло Львова. І відразу пам’ять полинула в осінь подаленілого в часі 1975-го, коли вперше зустрілися на одному із засідань літстудії «Франкова кузня» при Львівському університеті.
Він тоді був другокурсником філології, а автор цих рядків почав студіювати журналістику. Здається, з першого спілкування знайшли спільну мову. І не тільки через те, що обидвоє були молодими. Поєднало й те, що вважали себе вихідцями з Тернопілля (Роман народився на Чортківщині у родині вихідців з Лемківщини, а я – на Зборівщині). А ще нас охоплювала жага пізнання поетичного всесвіту.
Засвідчила це і його перша книжка віршів «Мозаїка», котра прийшла до читачів ще у тоталітарні часи. Вона, до речі, вже тоді показала тяжіння автора до поетичної мініатюри і лемківських мотивів, що відзначили літературознавці та літературні критики.
Відтоді у річці часу спливло чимало води. Роман Вархол став членом Національної спілки письменників України, автором сорока збірок поезії, лауреатом престижних премій ім. Пантелеймона Куліша та ім. Маркіяна Шашкевича… Плідним для нього можна вважати і 2015-ий. На початку року вийшла книжка віршів «Руське море», на появу якої тепло відгукнулися часописи «Золота пектораль» та «Буковинський журнал». А тепер до читачів прийшли «Діти кирилиці».
Міркування про це видання годилось би викласти у двох планах. І з першого поведемо мову про таке. «Руське море», а також «Співочий птах на мисленному древі», «Писар Хорса Великого» показали, що автор тяжіє до опоетизування княжих часів і козацької доби. Нагадаю, що свого часу саме через тяжіння до цієї тематики шукала себе у поезії Оксана Лятуринська – теж уродженка Тернопілля. Можливо, існує певна спільність у висвітленні. Принаймні так може здатися при співставленні текстів. Та не в цьому справа. Якщо мовити про вірші нашого краянина на цю тематику, то на основі аналізу здобутків сучасної версифікації ствердимо, що Роман Вархол знайшов себе через постійне поглиблення оспівуваних тем. І може здатися, що на цьому тлі авторові не варто пірнати в інші поетичні пласти. Згодімося, що певна логіка тут є. Але наш краянин, залишаючись вірним собі, ступив на інші тематичні обрії і причарував усіх поєднанням прадавнього і сучасного, висвітленим крізь призму логіки. Дивний симбіоз, правда?
Не заперечую, що у цих розмислах є якась загальниковість. Та хіба це біда? Мусить вона бути! Неодмінно! Та мають поряд із нею існувати хоча б краплини конкретики.
Отже, книжку «Діти кирилиці» починає розділ «Легенда про Дунайську Січ». Він – своєрідний пантеон пам’яті про Лемківщину. Такі думки виникають, коли читаєш перший вірш «Я, можливо, останній поет лемків». Вражають тут «сиве каміння», «гніздо пустки». Чи не стрепенеться серце, наткнувшись на фразу: «дідів дух вам таке повіда»? Вдаймося до нехитрої арифметики. У розділі — 195 творів. І всі вони пронизані щемливою тугою поета за втраченим ріднокраєм внаслідок історичних катаклізмів. Бо кожну мить натикаєшся на рядки на кшталт: «голос і птах замерзають на півдорозі», «розквітне місяць тюльпаном срібним», «служать горам закоханим зорі» і т. д. Слава Богу, вдатності можна продовжити, бо їх тут вистачає. Але, як мені здається, розповідь про цей розділ була б далеко неповною, якщо не згадати думку про вірш «Антонич». Не можуть не захопити рядки: «зіперся вітер, мов дід на костур», «ранок красний, мов лемко у солом’яному капелюсі», «винуватий погляд пісні», «лисенята на мить обертаються на світлячків». Як бачимо, твір не втрачає своєї принадності й оригінальності на тлі вже відомих віршів Романа Лубківського, Ігоря Калинця, Миколи Петренка, Павла Гірника, Михайла Левицького та інших авторів поезій про Антонича.
До чого все це? Та думаю, що вищезгадане є ще одним нагадуванням про важливість тяжіння до рідного. Та лемківська інтерпретація Романа Вархола так не зачаровувала б, якби не відчуття того, що автор віддав поетичну данину і подільським кореням родоводу. Саме про це подумалося, коли перед зором з’явився розділ «Подільські елегії». 56 творів зібрано у ньому. «Душу спогадом напою», «Перевожу смуток, перевожу радість з правого берега на лівий», «Втомилися сиві жорна молоти збіжжя літ»… Не можна не зауважити, що «Подільським елегіям» додає неповторності тема жури лемка, вимушеного жити на Поділлі. Цей чар постає із віршів «Мої батьки із лемківських Карпат», «У країну спогадів дитячих».
Виділяється у книзі третій розділ «На вранім конику». Якщо перші два написані з використанням сучасної української літературної мови, то цей позначений лемківською говіркою. Оригінальність? Можна так сказати. Зважаючи на те, що цей діалект є не дуже поширеним у красному письменстві. Згадаймо хоча б, що Богдан-Ігор Антонич (лемко за походженням) творив українською літературною мовою, хоч добре знав лемківське мовлення. З висоти часу маємо підстави стверджувати, що це було покликане намаганням доказати приналежність лемків до української нації. Нині попри вітровіяння злощасного часу маємо докорінно іншу ситуацію: щиро вітаємо кожну спробу припадання до діалектизмів, вважаючи це кроком до самоідентичності.
Зрозуміло, що цю думку можна розвивати й далі. Та давайте не будемо «розпливатися мислією по древу» навколо очевидного. Тим паче, існує набагато цікавіший момент. Адже з’явилася нагода порозмірковувати про важливість говірок у сучасному українському літературному процесі. Але відразу залишимо у стороні теоретичні розмисли і звернемося до прикладів. Чомусь спали на думку імена Василя Шкургана і Петра Мідянки, кожен з яких є самодостатнім по-своєму. Якщо вірші першого (чи не всі?) написані гуцульським діалектом, то другий залишається вірним літературній мові, хоч часто-густо у тканину творів вплітає закарпатську говірку, що додає римам неповторного шарму. А Роман Вархол на цьому фоні є особливим, бо показав, що віртуозно володіє і літературною мовою, і діалектом. Доцільною, як мені здається, є тут думка про органічність у версифікаційній структурі автора вищезгаданого методу. Бо, чесно кажучи, нічого іншого не спадає на думку, коли читаєш вірші «Лист», «Гей, Олено, Олено», «Бесіда». Причаровують мініатюри з цього розділу. Правда, є і заувага після знайомства з ним. Діалектизми у поетичному мовленні неодмінно знайдуть розуміння на заході країни, де ще залишилися лемки і вихідці родин з Лемківщини. І все ж для читачів із Західної України не завадив би словничок маловживаних слів. А що вже казати про поціновувачів віршованого слова з інших місцевостей.
…Нова книга поета. Цікава. Оригінальна. І говорить про творчу невситимість автора. Й тому віриться, що ще не раз матимемо можливість переконуватись у цьому. В нових книжках. Хіба не до цього Роман Вархол?
Ігор ФАРИНА, член НСПУ.
м. Шумськ.
Фото з вільних джерел