— Вставай!
Я протерла очі: біля ліжка не було нікого.
— Вставай, Золотоволоско! — наполягав той самий голос. — Так треба. Чим швидше, тим краще.
Щось сіпнуло мене за руку, котра звисала з ліжка. Я поглянула вниз: там стояв… гномик. Точно такий, як у казках. Стояв і пильно-пильно дивився на мене. Каштанчики його очей наче просилися в зеленкуватий туман моїх.
— Я ще хочу спати… — протягнула я спроквола, чомусь навіть не здивувавшись гномикові.
— Мусиш піднятися. Такі красуні, як ти, створені для того, щоб ними милуватися, — не вгавав маленький, але дорослий гість. — Вони належать не тільки собі. Їхня краса — як сонце: вона має світитися людям і робити їх щасливішими.
— Ти так вважаєш? — уже зацікавленіше глянула на гномика.
— Знаю напевне. Більше того, такі красуні — найліпші ліки від депресії. Рецепт простий: трішки твоєї чарівної усмішки, трішки доброзичливого погляду, кілька щирих слів — і людина щаслива. Це діє краще від усіляких ліків. Уставай!
— Що я маю зробити? — остаточно прокинулась я.
— Як що? Піти до нього.
— До кого? — я ніяк не могла зрозуміти, чого хоче гномик.
— Невже забула? До свого Високочолого. Здається, ти так називаєш його…
— Так, — умить пригадала я. — Але чому маю йти до нього? Королівни, як він мене називає, ні до кого ж не ходять без запрошення. Вони чекають, поки їх покличуть, а потім вирішують, іти чи не йти. Або приймають гостей у себе. Тих, хто цього заслуговує. До того ж гостювання відбувається, як правило, увечері. А зараз — ранок. І ти мене навіщось розбудив.
Я солодко потягнулася в ліжку. Гномик зітхнув і продовжив:
— Не навіщось. Цього разу тобі треба обов’язково піти. Інакше з ним може трапитися біда. Йому важко. Важко, бо він, на його думку, для тебе — ніхто.
— Чому так вважає?
— Має на те підстави. Згадай, скільки разів ти обіцяла, але не зробила: не зателефонувала, не прийшла на зустріч, не допомогла йому, коли він делікатно натякав про таку потребу… Навіть на його телефонні дзвінки не відповідала.
— У мобілці був вимкнутий звук, — із моїх уст прозвучало щось схоже на виправдання.
— А скільки його есемесок ти залишила без уваги? — гномик заколував по спальні, засунувши руки в кишеньки кумедних рябих штанців. Китичка його червоного ковпачка погойдувалася в такт крокам, мов відраховуючи звинувачення, що звучали на мою адресу.
— Він слав тобі вірші — а ти мовчала. Він висловлював захоплення твоєю красою — а ти мовчала. Він дивувався твоїм не за літами мудрим розумом — а ти мовчала…
— Не знала, що відповідати… — прошепотіла я.
— Будь що, але не мовчати! — притупнув ногою гномик. — Мовчання дорогої людини — це болото, що засмоктує. Втягує у депресію, в безвихідь. До тебе, у твоє серце стукають — а ти не відчиняєш. Ще гірше — вдаєш, що не чуєш. Уяви, якби хтось дорогий для тебе реагував на твої послання так, як ти. Що відчувала б?
Карі втупились у мої зеленкуваті. Я відвернулася до стіни — не могла витримати цього погляду. Він обпікав, як і слова.
— Чому мовчиш? Що відчувала б ти? — наполягав гномик.
— Мені було б дуже боляче…
Я настільки уявила це, що мою щоку і подушку ледь не пропалила сльоза.
— І йому дуже боляче! — аж підстрибнув гномик. — Його болить душа, болить серце, болить усе тіло! Йому не хочеться жити, бо сенс його життя — у тобі, Золотоволоско…
— Але ж ми не можемо бути парою… Надто багато такого, що розділяє нас…
— Він це розуміє, недарма ж ти назвала його Високочолим. Але тільки Господь доконечно знає, як і що буде далі. А ми — прості смертні, котрим цього не дано. Тому не треба дивитися туди, де нічого не побачиш. Точніше — побачиш надто мало для великих висновків. Поки що ти, тільки ти даєш йому снагу для творчості, розвій фантазії, волю до життя. Коли ти поруч із ним, коли він милується тобою, навіть на віддалі чує твій голос — у нього виростають крила. І він, озорений метою, може зробити багато корисного не лише для тебе, а й для інших людей.
Гномикові, мабуть, пересохло в роті, тож підійшов до вази на тумбочці біля ліжка і ковтнув із пелюстки троянди краплинку води, якою я увечері скропила ці квіти, щоб не страждали від спеки. То були троянди від Високочолого. Гномик підсунув вище свій ковпачок, що сповз на очі, відкинув назад китичку і хитрувато глипнув на мене:
— Скажи чесно, Золотоволоско, тобі було цікаво спілкуватися з ним?
— Так.
— Ти відчувала, що після кожної вашої зустрічі стаєш мудрішою?
— Так.
— Твою душу заполонював спокій і хотілося піднятися над буденщиною, летіти до чогось прекрасного, світлого, туди, куди не дано іншим?
— Так, так, так!
— Значить, він давав тобі крила. А тепер ти маєш дати крила йому. Бо людина без крил — це істота, якій ніколи не побачити нічого далі найближчої стіни чи пагорба. Ходити — це майже те саме, що повзати. І цілком інше — літати. Це — незрівнянно. Не шкодуй крил для нього, як він не шкодував для тебе.
— Але як це зробити?
— Я вже казав: не спи душею і серцем. Іди до нього. Подаруй йому свою чарівну усмішку, доброзичливий погляд, бодай кілька щирих слів — і він буде щасливим.
Гномик знову підійшов до вази, либонь, щоб вгамувати спрагу від хвилювання. Але необережним рухом нахилив посудину, і вона впала.
…Я раптово прокинулася від того, що на обличчя текла вода. На подушці, торкаючись мого світло-русого волосся, лежала троянда, інші були розсипані на тумбочці й на підлозі. Крізь відчинене вікно зі мною привітався вранішній вітерець.
— То ти накоїв збитків? — спробувала я пожартувати з ним. Нараз згадала гномика і його слова. Зірвавшись із ліжка, почала швидко одягатися.
Якщо я можу дати людині крила, то чому не зробити цього? Сьогодні, вже!
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел