Потяг повз, мов складав іспит на найповільніше подолання відстані між двома пунктами. Пасажири «вбивали час» хто грою в карти, хто розмовами. Я, студентка одного зі столичних вишів, поверталася з перших у своєму житті зимових канікул. Вирішила не гаяти часу даремно, а підготуватися до семінару з історії партії. Цей предмет у ті часи був головним у кожному виші країни. Вийняла брошуру зі статтями Леніна, яку купила в кіоску на станції, але із намагання прочитати хоч щось нічого не вийшло, бо мимоволі почала прислухатися до розмови двох військових, які сиділи навпроти.
Один із них, старший, назвав ВНЗ, у якому я навчалася. Він емоційно розповідав про те, що його донька кілька разів складала вступні іспити і не проходила за конкурсом. За його словами, у нас навчалися лише блатники… Цього вже я не витримала і з усією притаманною лише юності запальністю втрутилась у розмову:
— Неправда! В нашому виші конкурс — дванадцять на місце! В мене ніякого блату нема, а я набрала двадцять п’ять балів з двадцяти п’яти! І якщо у нас самі блатники, то чому ж ваша донька декілька разів вступала саме сюди?
Реакція була миттєвою:
— Ты?! Учишься там? Ты?!
Він вмить почервонів і, призирливо дивлячись на мене, на мої тоді ще не обрізані коси, на простеньку спідничку, звертаючись до свого супутника, проголосив:
— Не верю!
І тоді, з величезним задоволенням, я показала їм свій студентський квиток. Реакція була бурхливою:
— Посмотри, кого они там принимают! Обрати внимание, на каком языке она читает книгу!
— На украинском, — спокійно констатую я.
— Вот, вот! Тоже мне язык нашелся! Эти труды надо читать на русском!
— А я оба знаю!
— Смотрите на нее, ей все равно, русский или… вот эта тарабарщина! Вот таких хохлов напринимают, а нашим детям учиться негде, мест не хватает!
У відповідь я наївно проголошую:
— Значит ваша дочь или плохо училась, или плохо готовилась к экзаменам.
Реакція була неочікуваною, він аж посинів від люті:
— Что ты сказала? Да вас, хохлов, всех нужно было выслать в Сибирь! И чтобы духу вашего не осталось! Сталин рано умер, а то сгноил бы вас всех! Не успел! Жаль!
Молодий офіцер, який мовчки спостерігав за нашим діалогом і в очах якого затаїлася глузлива посмішка, раптом поспіхом підвівся і повідомив, що скоро їхня зупинка, треба виходити…
Лідія КОВАЛИШИН
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел