— Чому портрет Володимира Павловича в кабінеті на чільному місці? — миттєво реагує на те, що розглядаю портрет Вихруща господар однієї з аудиторій Тернопільського музучилища Юрій Кіцила. — Абітурієнти й першокурсники про це майже завжди запитують, хоч і не знають, хто на портреті. Розповідаю їм, пояснюю. Кажу: будете мати бажання — прийдете на творчий вечір його пам’яті, а проводжу такий щороку, — то й дізнаєтесь.
Цього року такий вечір у Тернополі заплановано на травень. А в березні (доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України, академік Академії економічних наук України і найголовніше, про що пам’ятають тепер, — поет Володимир Вихрущ народився 4 березня 1934 року в Августівці Козівського району) вдячні учні й шанувальники поета мають намір ушанувати його в Козовій.
— Дав слово Володимиру Павловичу, і дотримую його, — каже Юрій Вітольдович. — Бо коли Вихрущу виповнилося 65 років, а він тоді вже був дуже хворий, хотів, щоб ми зробили творчий вечір. Лікарі заборонили категорично. Тільки мені тоді вдалося його переконати, що творчий вечір не на часі.
Як зізнається Кіцила, Вихрущ був для нього і другом, і вчителем, і духовним батьком. На робочому столі Юрія Вітольдовича завжди збірка поета: впродовж років рукописи поезій, що з’являлися з-під пера Вихруща, лягали на стіл композитора. І так було з першого ж дня їхнього знайомства.
А відбулося воно аж через 15 років після того, як викладач музучилища Юрій Кіцила, котрий зовсім нещодавно переїхав до Тернополя з Теребовлі й, окрім навчання студентів азам теорії музики, організував у тодішньому палаці культури «Октябрь» (нині — «Березіль») джаз-рок-фольк ансамбль. У далекому нині 1980-му потрапив на очі Кіцилі вірш Володимира Вихруща «Слівенська весна», надрукований у газеті «Вільне життя» (Тернопіль і болгарський Слівен, як відомо, — міста-побратими). Юрій Вітольдович поклав його на музику, й на першому ж концерті новоствореного колективу прозвучала ця пісня. Хоча чи знав про це тоді Володимир Вихрущ, історія мовчить.
Достеменно відома історія іншої пісні, теж пов’язаної з міжнародними відносинами. Ось що розповідає про це Юрій Кіцила:
— У 1994 році перший закордонний візит новообраного президента Кучми був в Аргентину. Я це добре запам’ятав. Перед тим до Києва приїхала аргентинська делегація, й уклали угоду про економічне співробітництво. Один зі штатів мав підписати напряму угоду з Тернопільською областю. Тоді Володимир Павлович відразу написав вірш «Україна — Аргентина». За задумом, це мала бути пісня для зустрічі делегації з цієї далекої країни.
Якось проводжу заняття в училищі — аж раптом черговий кличе до телефону на прохідну. Відмовляюся: у мене урок. Терміново, кажуть, з управління культури. На зв’язку був Олексій Федорович Табачук. Приходь, каже, директор училища в курсі. Що робити? Йду. В управлінні кладуть переді мною на стіл аркуш з віддрукованим текстом і кажуть: треба терміново написати пісню, якою мають зустрічати аргентинську делегацію. Те, що нам запропонували, соромно людям показувати. Працюй. Через чотири дні гості з Аргентини приїжджають. Просимо: постарайся встигнути.
Повертаюся на роботу через Театральну площу, обмірковую ситуацію. Поки дійшов до училища, мелодія була готова. Набираю з таксофона (мобільних телефонів тоді ж не було) управління: написав, кажу. Там спочатку й не зрозуміли, про що я. Пісня сподобалася. Швиденько розписав партії, ми з хлопцями з ансамблю їх вивчили — до зустрічі високих гостей були готові.
Урочини з нагоди приїзду делегації були в палаці культури «Ватра». Першими приїхали журналісти: у них вже тоді була цифрова техніка, якої ми й в очі не бачили. Один з журналістів, що мав українське коріння, зацікавився: що, хлопці, будете грати? Я й розповів, що ось наш відомий поет написав вірша, я поклав його на музику і будемо виконувати пісню «Україна — Аргентина». Як згодом з’ясувалося, наш виступ аргентинці записали.
Розпочинається концерт – люди втомлені, а програма довга. І ось вони кажуть: ми хочемо послухати тих хлопців з гітарами. Мусили високі гості йти в хол, бо в нас же апаратура! Закінчилося фотографуванням з делегацією й обіцянками: коли українська делегація матиме візит у відповідь, то в Аргентину мають взяти й наш ансамбль. Звісно, обіцянка-цяцянка, і в Аргентині я й досі не був. Але історія мала продовження.
Напередодні свого 40-річчя задумав зробити творчий вечір на тій же «Ватрі». Для Тернополя такий захід був дивовижею, ніхто ще цього не робив. Підходжу до Марти Михайлівни Подкович, директора музучилища, і кажу: «Я так хотів би запросити Вихруща. Але як це зробити: він при такій посаді, знаний поет…» Марта Михайлівна пообіцяла посприяти, і через дружину Володимира Павловчиа Лідію Артемівну вдалося домовитися, що Вихрущ на концерті буде.
І ось 3 грудня 1995 року. Тоді, до речі, на вечір прийшов і Борис Демків, з якими ми були не знайомі раніше, і Микола Супінка, з яким ми досі дружимо, й інші знані поети, на чиї вірші я писав пісні.
Починається концерт — я собі місця не знаходжу. І тут він іде, а у вестибулі ПК «Ватра», як на зло, нема нікого. Вихрущ від дверей на мене пальцем: «То ти?» — «Та я», — відповідаю. Він мене загріб в обійми. Навіть не пам’ятаю, куди поділися страх, хвилювання. Це ж такий доступний простий чоловік! Геніальні люди такі є. «Усе, йдемо! Все буде добре», — мовив.
Сів у залі на першому ряді. Прозвучала «Україна — Аргентина». І тут Володимир Павлович зривається з місця, зупиняє ведучого і каже: «Люди добрі, розкажу вам історію цієї пісні. Коли українська делегація прилетіла в Аргентину, щойно сходимо з трапу — чую: моя пісня! Нас зустрічають нею!»
Дивлюся на нього здивовано: звідки в Аргентині взявся запис?
«А ви що, нічого не знали? — запитує. — Та за такі речі людям ордени дають, а йому навіть нічого не сказали!»
І відразу ж у залі Вихрущ на коліні пише вірш і віддає мені. З того дня, від 3 грудня 1995 року, все, що виходило з-під його пера, лягало мені на стіл. І фактично все ставало піснями. Усі рукописи зберігаю.
Тож цей портрет тут не випадково. Володимир Павлович випромінював таке добро і світло, що це треба було бачити. Хоч раз — і цього було достатньо».
Володимир Вихрущ залишився у пам’яті тернополян не лише як поет, а як видатний господарник, хоча нині знайти інформацію про це — проблема: «декомунізовувати» добрі справи попередників на наших теренах почали ще за десятиліття до ухвалення відповідного закону. Досі (Володимир Павлович відійшов у Вічність 1999-го) в Тернополі нема навіть кімнати-музею Вихруща, хоч Юрій Кіцила, зокрема, не раз порушував питання гідного вшанування пам’яті Вихруща. Немає його імені й на місцевій Алеї зірок.
Здавалося б, зайве нагадувати: хто не шанує минулого — не матиме майбутнього. Але, схоже, ризикуємо-таки бути Іванами без роду й племені, якщо не навчимося нарешті відсіювати зерно духовності від полови бажання навішувати ярлики й бачити тріски в очах по-справжньому, незалежно від політичних умовностей, великих людей.
Віра КАСІЯН
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте