Кілька років тому нині 80-річний тернополянин Богдан Березович написав бізнес-план, згідно з яким Тернопілля може позбутися сміттєзвалищ і ще й заробляти чималі гроші. Ідея полягає в перетворенні органічних відходів на екологічно чистий продукт — гумус, який називають душею землі. Проте, за словами екологів, ні для цієї ідеї, ні для десятків інших в Україні немає законного підгрунтя. Саме через те вона поволі перетворюється на велике сміттєзвалище, а окремі спроби утилізувати чи переробляти відходи скидаються на мишачу метушню в ньому.
У відходах — душа грунту
Бізнес-план Богдана Березовича вже придбав один американець. А ще невтомний тернополянин їздив до Ігоря Коломойського, коли той очолював Дніпропетровську облдержадміністрацію. Тоді саме горіли сміттєзвалища в Новомосковську. Ігор Валерійович у присутності мера задимленого міста вислухав Богдана Євстаховича, відшкодував йому витрати на дорогу, потиснув руку і сказав чекати дзвінка. Проте Коломойського звільнили. І доля бізнес-плану на Дніпропетровщині поки невідома.
…За словами автора ідеї, для втілення її в реальність треба небагато. Для безперебійного виробництва — 150 тонн сміття щоденно, десять гектарів землі, сортувальну машину, трактора з екскаватором і бульдозером, вантажівку, механізм для обробітку грунту і 30 працівників. Відтак п’ять гектарів поля треба буде засіяти культурами, що дають багато зеленої маси, наприклад, амарантом, вико-мішанкою, гірчицею чи люцерною. А на другій половині поля сформувати 60 ділянок для компостних куп, щоби поки в перших триватиме процес утворення перегною, інші тільки закладалися б.
Компостні купи закладатимуться шарами зеленої маси й сміття. Їх треба буде полити водним розчином біопрепаратів і прикрити землею. Всередині відбуватиметься процес горіння відходів за температури 65 градусів, патологічні бактерії загинуть. Через 2—3 тижні всередину куп потрібно буде запустити каліфорнійських черв’яків, бо саме такі швидко розмножуються і за тиждень-два переробляють масу в гумус. Процес перетворення триває 1,5—2 місяці, не смердить і не забруднює довкілля.
— Дуже добре знаю, про що кажу, це моя спеціальність, я здобував освіту в двох навчальних закладах, запроваджував сівозміни, — каже Богдан Євстахович. — А кілька років тому втілив ідею на своєму городі й отримав 200 кілограмів гумусу. Без проблем продав його по 12 гривень за кілограм.
У своєму бізнес-плані Богдан Євстахович передбачив долю і неорганічних відходів. Поліетилен, каже, можна буде переплавляти в спеціальних автоклавах і використовувати для виробництва будівельних блоків. У мріях автора ідеї — не тільки завод з виробництва гумусу, а й залізобетонний, і тепличний комбінат поруч.
Детальний фінансовий план Богдана Березовича свідчить, що за місяць, переробляючи 150 тонн сміття на день, вдасться заробити чистими 220 тисяч гривень. І тридцятеро людей отримуватимуть по три з половиною тисячі зарплати. Завод працюватиме на власному газі, згодом «крапатимуть» гроші й від продажу черв’яків (колись таких розводили в спеціальних радгоспах), витяжки гумінової кислоти, паливних брикетів, стінових блоків тощо.
Буде закон — не буде проблеми
Заступник начальника управління житлово-комунального господарства Тернопільської міської ради Олег Соколовський, котрого ми попросили прокоментувати бізнес-план Богдана Березовича, сказав, що в Україні жодну «сміттєву» ідею реалізувати неможливо. Бо хоча проблема відходів і є загрозою національній безпеці країни, її досі не розв’язали на державному рівні.
Та що говорити, коли в нас кількість сміття вимірюється не в тоннах, як у всьому цивілізованому світі, а в… кубічних метрах! Тернопіль, наприклад, продукує за рік півмільйона кубометрів відходів, а скільки це в тоннах — невідомо. Його ніхто не важить. Бо в Україні немає полігонів для твердих побутових відходів, на яких відбувається захоронення і утилізація сміття згідно з чинними нормами.
Ми маємо лише сміттєзвалища, які вже давно переповнені. Одне з таких — відпрацьований кар’єр у Малашівцях на Зборівщині. На звалище його перетворили 1977 року без жодних проектів. Туди просто почали завозити відходи. Пошуки іншого місця, за словами Олега Соколовського, тривають уже три десятиліття. Є технології, є інвестори, але нема закону, в рамках якого можна було б реалізовувати різні «сміттєві» проекти.
— Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» говорить, що створення сміттєзвалища або полігону є прерогативою тільки міської влади, — розповідає Олег Іванович. — Водночас Закон «Про відходи» каже, що полігон чи сміттєзвалище не можуть бути розміщені на території санітарної зони. То як міська влада може збудувати полігон, якщо на її території цього робити не можна? Крім того, будь-який об’єкт поводження з відходами повинен бути погоджений з місцевою громадою. А я за 30 років праці в цій сфері ще не бачив громади, яка погодилася б на таке.
Комунальники свого часу хотіли ставити сортувальну лінію на території міста, та поки підготували всі документи, санітарна зона зменшилася через забудову. Придумали, як розв’язати проблему утилізації відходів без землі, поставивши на відстійниках водоканалу піролізний завод. Однак в Україні піролізну систему, що в світі вважається вчорашнім днем утилізації, досі неможливо ліцензувати.
Принагідно спитала Олега Івановича про долю петиції тернополян із пропозицією встановити в місті баки на різні види сміття. Але вона також не має під собою раціонального підгрунтя, бо сортування сміття залежить від типу сортувальної лінії. У багатьох країнах сортують сміття вже на заводі. У деяких люди розсортовують скло за кольором, відділяють папір від картону. А ось у Швейцарії, подейкують, система потребує від громадян сортування чайного пакетика на папір, чай, нитку й паперову бірку.
У Тернополі поки відсортовують пластик і надсилають його до Львова. Бо для такої малої кількості шукати шляхи переробки тут нема сенсу.
— Сміття — це бізнес, — резюмує Олег Соколовський. — І запропонований бізнес-план на перший погляд розумний, проте потрібні роки доведень різним міністерствам того, що він доцільний, роки досліджень. Є проблема дозвільних систем, екології, санстанції… А насправді нічого вигадувати не треба, бо все вже без нас у світі придумано. Треба оновити законодавство — і сміттєва проблема розв’яжеться в Україні протягом місяця. А без цього всі спроби — мишача метушня.
Усе це Богдан Березович вважає відмовками. І шкодує, що йому не 40 років, бо інакше поширив би свій експеримент за межі дачі без жодних складнощів.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте