(Закінчення. Початок у №55).
Ось як розгорталися події на локальній, але важливій для фронту стратегічній лінії Тернопіль—Ходорів—Стрий. Стратегія полягала в тому, що, крім уже існуючого головного сполучення, створювалося ще одне — між найбільшими містами Галичини: Cтаніславом, Львовом і Тернополем, а у випадку війни, аварії, капітального ремонту залізничного шляху чи мосту воно ставало у великій пригоді.
Про перше бомбардування цієї важливої стратегічної залізниці розповідає колишній редактор козівської районної газети «Радянське слово» Борис Скопівський (1931—2007). Він згадує: «Приблизно 8 чи 9 березня 1944 року на залізничну станцію Денисів–Купчинці прибули аж три німецькі військові ешелони, кожний з яких нараховував 24 вагони з платформами, на яких везли військові вантажі — автомобілі й гармати. Солдати та офіцери також їхали в цих вагонах.
Пізніше я дізнався, що ця колона направлялась у район Підволочиська. Там якраз розгорталися бої між німецькими й радянськими військами. Через день-два після прибуття німецьких військ на залізничну станцію Денисів—Купчинці радянська авіація зробила свій перший наліт. То було 13 березня 1944 року. Дев’ять літаків бомбили й обстрілювали станцію з гармат 76-міліметрового калібру та з бортових кулеметів. Шість літаків–бомбовозів скидали бомби, а три літаки-винищувачі охороняли їх. Коли після 28 березня на лівому березі Стрипи окопалася радянська піхота, хтось проговорився, що бомбардували залізничну станцію Денисів—Купчинці військові жінки-льотчиці, яких німці через нічні бомбардування називали «нічними відьмами». Вони літали на двомісних літаках «кукурудзяниках». Удень ці літаки майже не літали. Німці їх глузливо називали «зінгер машіна», тому що їхній двигун скрекотів, як швейна машина.
Очевидно, погано спрацювала радянська розвідка, тому що на той час уся німецька техніка з військом була вже вивантажена. Від бомбардувань загорілися п’ять чи шість вантажних вагонів».
Розповідь про бомбардування залізничної станції Денисів—Купчинці доповнюють свідчення Мирослава Кушніра (1914—2008) із Денисова, котрий після війни працював начальником станції Великий Ходачків. Про цю подію він розповідає таке: «Мені ця подія запам’яталась на все життя. Це було 13 березня 1944 року. На світанку 13 радянських літаків летіли з Тернополя через залізничну станцію Денисів—Купчинці на захід. Вони летіли приблизно на висоті 300 метрів, ланка за ланкою по 5–6 літаків у кожній. У той час на станції паровозів не було, за якими й полювали радянські пілоти. А вагонів було багато, які відразу ж бомбардували. В тому бомбардуванні загинув син начальника залізничної станції, поляк Тадік Єндрес.
Літаки полетіли туди, де на правому березі Стрипи, на пагорбі, заховався німецький поїзд з військом, який прибув із заходу. Радянські літаки почали кидати бомби й обстрілювати його з гармат і кулеметів».
Тим часом військовий поїзд, перечекавши бомбардування, знову вирушив у східному напрямку на Тернопіль — до фронту.
Також про ці бої розповідає колишній начальник 340-го полку Є. Перепеліцин: «Бої тривали щодня. Звільняючи від німців село за селом, наш батальйон з боями наступав усе далі і далі на захід. 15—20 березня стрілецькі роти вийшли на правий берег Стрипи. Форсували її біля села Багатківців, зайняли село Семиківці, а потім звільнили й села Вівся та Кальне, які розташовані далеко на захід, аж під Козовою. Перша рота, якою командував Ф. Штрибул, декілька разів пробувала атакувати позиції німців, що укріпились на залізниці між Козовою та Кривим, з метою захопити другорядну, але важливу стратегічну магістраль Тернопіль—Ходорів—Стрий. Успіху добитись не змогла. Сюди й прибув старший лейтенант Д. Ігнатів. Він спробував налагодити взаємозв’язок з іншими ротами батальйону. Знову розгорівся бій. Але й цього разу вибити гітлерівців не вдалось. А тут ще появилися німецькі танки. Не маючи артилерії, ми змушені були відступити.
Наш батальйон перейшов до довготривалої оборони. Роти закріпились по лівому березі Стрипи від Купчинців аж до села Соснева. Штаб нашого батальйону спочатку розміщався у Багатківцях, а потім — у Настасові. Тут і йшли, як говорилось у зведенні Радінформбюро, бої місцевого значення».
Про бої на іншій частині фронту на Стрипі розповідає колишній начальник політвідділу 135–ї стрілецької дивізії, полковник О. Паршинський: «28 березня наша дивізія отримала нове завдання: закріпитись на рубежі Слобідка—Городище — залізнична станція Денисів—Купчинці. Ширина цієї дільниці фронту становила близько восьми кілометрів, а глибина — близько шести. Перед нами розташувалися гітлерівські підрозділи, підсилені танками.
Командир дивізії прийняв рішення виконувати завдання, маючи два полки в першому ешелоні та один — у другому. Часу для оборонних робіт було обмаль. Вже до 6-ї години 29 березня перша лінія окопів мала була бути готова. Ось чому, як тільки одержали наказ, не гаючи часу, приступили ми до інженерного обладнання місцевості: копали окопи, ходи сполучення, встановлювали поля та організовували систему вогню.
Через три дні в усіх частинах пройшла перевірка організації оборони рубежів і створення протитанкових перешкод шляхом запруднення річок Стрипи та Восушки. Вона показала, що все зроблено для укриття живої сили й техніки, їх маневру, і це пізніше створювало міцність оборони.
Для уточнення сил та намірів противника і для взяття «язика» підсилена стрілецька рота провела розвідку боєм у напрямку хутора Млинців. Командир роти лейтенант В. Масленніков успішно виконав завдання. Рота захопила двох гітлерівців і без втрат повернулась назад. Захоплені полонені дали цінні відомості, які підтвердили наші здогадки про підготовку противника до наступу.
Із розповідей полонених стало відомо, що наступ противника повинна підтримувати авіація, але дощова погода, мокрі снігопади заважають цьому, тому й не починаються його активні дії. Отже, наміри гітлерівців стали відомі. Тепер головним нашим завданням було не пропустити їх до Тернополя».
Про бої над Стрипою в районі сіл Яструбового й Купчинців розповідає очевидець тих подій житель Яструбового Євстахій Костів, 1927 року народження: «На початку березня 1944 року було чути сильні вибухи. Здогадувалися, що зі сходу, з Тернополя, наближається фронт. Ми виразно розпізнавали розриви бомб і грім гармат, які не припинялись ані вдень, ані вночі. Так тривало кілька днів. Увечері на сході неба в напрямку міста виднілася заграва. Серед місцевих людей велися тривожні розмови, що Червона армія вже підходить до Тернополя, а з нею всі фронтові страхіття. Стривожені були і ті німці, які стояли в Купчинцях, Яструбовому та на залізничній станції Денисів—Купчинці.
У той час німці відступили за Стрипу. Як пізніше виявилося, вона була непоганою природною перешкодою. Ця ріка, з болотистими лугами навесні, стає втричі ширшою, тому є складною для будь–якого форсування. У той час усі мости на ній були знищені. Як розповів колишній майстер залізниці Степан Третяк, міст на Стрипі німці підірвали 21 березня 1944 року.
28 березня на лівому березі Стрипи в селі Яструбовому з’явилися червоноармійці. За одну ніч 28 березня вони копали окопи (першу лінію оборони). Командир батальйону, майор Дмитро Маричев отримав завдання взяти село Купчинці і тимчасово закріпити свої бойові позиції. «В ніч на 28 березня перший батальйон 1144–го стрілецького полку з боями зайняв Купчинці. На світанку третя рота увійшла в Денисів. Але, зважаючи на тяжкі умови весняного бездоріжжя, з причин танення снігу сильно розмокли грунтові дороги, по яких дуже важко було підвозити все необхідне військам, і для вирівнювання фронту було дано наказ тимчасово перейти до оборони, закріпити свої позиції на лівому березі Стрипи. Тим паче, що німці швидше зайняли береги цієї річки для майбутньої лінії фронту. Крім того, ще оточили німців у Тернополі. Спочатку не було багато військових, тому рідкі шеренги червоноармійців залягли на березі цієї річки. На пагорбах встановили кулемети. Солдати копали окопи, з’єднуючи їх ходами сполучень. Дорогу, що вела з Денисова до станції Денисів—Купчинці, перегородили колючим дротом у три ряди, на ній поставили протитанкові міни. Артилеристи навели стволи своїх сорокап’яток і 76–міліметрових гармат. Із правого берега, як на долоні, добре було видно лівий берег, на якому залягли червоноармійці».
Роман ЗАГОРОДНИЙ,
історик.
У публікації використано матеріали з книжки О. Семеніва «Тернопіль у вогні». А також почерпнуто історичний матеріал із публікацій полковника у відставці О. Паршинського, статті якого були надруковані у козівській районній газеті «Радянське слово» за 1974 рік, і доповнено розповідями очевидців тих подій.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте