Про цей фільм до його прем’єрного показу в Тернополі багато чула і читала. І про чи не найперший показ у рідному селі головного героя стрічки, і про успішну прем’єру в Києві, і про те, що криється за його таємничою назвою. І ось у Світлий тиждень, 20 квітня, у Палаці кіно нарешті побачили його тернополяни. Про це потурбувалась міська організація Спілки української молоді в Україні за сприяння Тернопільської міської ради та Інституту національного відродження імені Ігоря Герети. Уже після нас стрічку демонстрували в Івано-Франківську та Львові, а тепер її покажуть жителям інших міст України — Запоріжжя, Дніпра, Маріуполя… Йдеться про майже двогодинний документальний фільм «Справа «Рифи», що розповідає про маловідомі для широкого загалу обставини арешту, ув’язнення та звільнення Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Стрічка знята до 125-річчя з дня його народження, яке відзначалось 17 лютого цього року.
Скажу одразу: це блискуча робота молодого режисера Олени Мошинської. Зал німував, коли на екрані, кадр за кадром, розкривалась трагічна доля нескореного митрополита. Причому у двох вимірах: як на глобальному рівні — боротьби за життя своєї церкви, так і на особистісному — як вдалося йому в нелюдських умовах зберегти чисту душу та людську гідність. А коли погас екран, люди не спішили вставати і виходити. «Я ще б дивилась і дивилась», — сказала моя сусідка, змахуючи з очей сльозу.
Успіх кінострічки, на мій погляд, забезпечили вдало вибраний хід розповіді — від документа до живих спогадів очевидців, масштабність залучених до зйомок причетних до долі митрополита видатних особистостей, коментарі істориків з України, Італії, США та унікальні кадри кінохроніки, що їх знімальна група розшукала як в українських, так і в іноземних архівах.
Назву стрічці дала агентурна справа «Рифи», яка зберігається в архівах СБУ. У її 33-х томах детально задокументовано, як тодішня влада розробляла і втілювала плани ліквідації УГКЦ та намагалась зломити й упослідити її митрополита. Він, як відомо, не погодився на знищення своєї церкви і відбув за це 18 років в таборах ГУЛАГу і на засланні. Слідчі, що фіксували кожну свою дію, та все, що казав і робив тодішній глава УГКЦ, розуміли, що мають справу не зі звичайним чоловіком, тому й записали: зважаючи на історичну важливість «дела», зберігати його назавжди. І ось тепер воно заговорило!
І з кагебістської справи, і зі спогадів тих, хто знав чи пересікався з владикою у різних ситуаціях, Йосиф Сліпий постає перед нами навдивовиж цілісною, мудрою, харизматичною особистістю, справжнім християнином, який не проклинає своїх ворогів, а молиться за них, бо вони не знають, що творять. Хтось згадує, як в таборі «отець» (так називали митрополита прості люди) ділився із ним грудочкою цукру та шматочком сала, які надіслали йому з волі. Хтось розповідає, як під час великодньої молитви «отцю» заплювали всі плечі. Його з подивом запитали: «Хто це зробив?!» «Та є такі «добрі» люди. Я молюся за них», — відповів. А як він наперед вгадував дії своїх гонителів. Коли вперше везли митрополита в Москву і переодягли, він не викинув, а завбачливо заховав арештантський одяг. Те звільнення зірвалось і довелось повертатися у табір. Офіцер, що його супроводжував, сказав: «Не такої долі я сподівався для вас». «Тому й заховав я табірну одіж», — усміхнувся владика. У 1963-му Йосифа Сліпого врешті-решт звільняють. Чекаючи від’їзду до Риму, він п’ять днів живе в готелі у Москві — і нічого не їсть, тільки воду п’є, боячись, щоб не отруїли…
Аплодисменти глядачів після перегляду кінострічки були і даниною шани незламному митрополитові, і вдячністю творцям фільму. Тим більше, що в залі були присутні його автор і режисер Олена Мошинська та продюсер Павло Казанцев. Вони розповіли, що збираються продовжити роботу над стрічкою, адже «Справа «Рифи» охоплює життя Патріарха Йосифа з 1939-го по 1963 рік. Проте й інші періоди його біографії не менш насичені й повчальні, про них теж варто знати. А ще пані Олена висловила вдячність, що в залі було так багато молоді. Саме їй, на думку режисера, треба вчитись на таких високих прикладах служінню Україні та брати відповідальність на себе.
Українське кіно повертається на українські екрани. Особливо те, де ми завжди були сильними, — документальне. І це не може не тішити.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел