Знову гвалт на олігархічних телеканалах. Особливо на тому, чий власник чи співвласник — молодий українофоб з «Опоблоку», який на «войнушку» грошей не дає (так сам відповів волонтерам, котрі запропонували йому, як і іншим товстосумам, віддати десятину своїх захмарних статків на українське військо) і якому дуже вже не по нутру українська влада та її дії. Зокрема й ті, що спрямовані на збереження української мови та української культури. Тому «мочать» її як можуть.
А спричинили той галас дві події, що відбулися останніми днями: ухвалення Київською міською радою в першому читанні рішення про те, що в ресторанах, готелях, магазинах їхні працівники мають звертатися до клієнтів українською мовою. Перехід на іншу мову можливий лише за бажання самого клієнта. Таким чином, вважає 91 депутат Київради, що проголосував за це, відновлюється історична справедливість щодо української мови, яка століттями принижувалась. Другий привід — дражлива заява відомого співака Олега Скрипки. Виступаючи в студентській аудиторії, на запитання одного зі своїх слухачів, чому росіянам так важко вивчити українську мову, лідер гурту «ВВ» нібито відповів, що це ознака низького IQ, тобто вони дебіли і їх треба зібрати «в гетто». Яка російська душа стерпить таку наругу! Що не дзвінок в студію, яких тільки ярликів не навішують О. Скрипці, не добираючи слів, мало не матом. Вони не «одноклітинні», не «амеби», як відгукуються про співака, їм усе можна. А ведучі українською мовою (модний тепер пропагандистський хід — товктися по українцях та їхніх цінностях їхньою ж мовою) підтримують ці настрої.
Цього разу на висоті виявились експерти. Політолог Володимир Цибулько відзначив, як багато зробив для української культури співак, що він вільно володіє п’ятьма мовами (французькою, англійською, українською, російською та польською) і йому справді дивно, як це людина, що десятиліттями живе в Україні, не може вивчити української мови. Екс-нардеп і екс-регіоналка Інна Богословська переконувала: усі громадяни України мають поважати державну мову. Її повинні знати і розмовляти нею під час виконання службових обов’язків усі державні службовці. Тому так дивує, що один з наших міністрів відверто ігнорує її і розимовляє російською. І в сфері обслуговування першим звертанням до клієнта має бути українське «Здоровенькі були!», а подальше спілкування уже може бути тією мовою, яку обере клієнт — російською, англійською… Дай нам Боже тих мов знати побільше. Що ж до Олега Скрипки, то він, на думку Інни Германівни, озвучив те, про що говорять на наших кухнях. Хто з нас не чув чи й сам не промовляв цих слів: «Він що, дебіл, що не може вивчити української?!» Проте за «гетто» співакові годилося б вибачитися…
А ось нинішній народний депутат Надія Савченко, яку нещодавно за надмірну відвертість звинуватили в антисемітизмі, закликала менше уваги звертати на слова. Мовляв, людина чи спересердя, чи з поганого настрою може сказати що завгодно. Але не варто на це так бурхливо реагувати. Треба дивитися в корінь, бачити справжні наші біди, на них і акцентувати увагу. Що ж до пропозицій О. Скрипці вибачитись, то так видається, що скоро українцям доведеться просити вибачення за те, що вони українці, мовила Надія.
Лише одна передача на одному телеканалі, а як оголила той шалений спротив певної частини українського суспільства відновленню повноцінного функціонування української мови в Україні. Нас все стримують, застерігають: ще не час, треба іти еволюційним, а не революційним шляхом, діяти обережно, щоб не збурити народ (а насправді російськомовну меншину). Наша влада довго йшла на поступки. Поступилась до того, що російська і далі панує в українському домі. Та ще й зухвало відвойовує собі усе нові ареали. Цифри, які навів Володимир Цибулько: в Україні 85 відсотків газет — російськомовні, а журналів — усіх 95%. Куди далі вичікувати, що щось зміниться еволюційним шляхом? Коли на каналі «1+1» під час передачі «Право на владу» один з колишніх «нашоукраїнців», який, як було сказано, «привів до влади Ющенка», заговорив про недопустиму «насильницьку українізацію», одна жінка не стерпіла. «Ситий голодного не розуміє, — сказала вона. — У вас все є, щоб почуватися у своєму мовному середовищі. А коли ж я, українка, у своїй державі зможу нарешті дивитись українське телебачення, українські фільми, чути українську мову в магазинах…» Ви би бачили вираз обличчя того чоловіка, що не приховував свого презирства до опонентки.
Про інший аспект цієї проблеми написав один з ведучих «Права на владу» Сергій Іванов: «Мене не перестає дивувати наша повальна меншовартість. Днями аудиторія буквально викупала росіян в оваціях, я вже не кажу про рівень підтримки. Окей, я розумію, наші політики остогидли, але ж ми самі їх обрали, і не так давно, до речі. По-друге, які б вони не були, це не є причиною вважати московських перебіжчиків месіями. Ми можемо робити що завгодно з нашими політиками, але міняти їх на російських — це безглуздя. У мене виникало стійке враження, що якби хтось заніс до студії раку з мощами Романових, то половина студії побігла б прикладатися до неї, співаючи «Боже, царя храні». Шановні мої співвітчизники! Дозволю собі одну пораду. Вчіть історію, майте гідність. Інакше цей синдром підсвідомого кріпацтва ніколи нас не облишить. Якщо цього не зробити, вже найближчим часом українською столицею стане Торонто. Бо тут України просто не залишиться».
Щоб цього не сталося, маємо всіма силами зберігати Україну в Україні. І найперше її мову, культуру, її національний дух, нашу з вами українську ідентичність. І нічого не рано. Ми вже з багатьма заходами запізнились на цілі десятиліття, а то й на усі 25 років української незалежності. Так, нам потрібна виваженість дій. Проте потрібна й продумана стратегія, воля тих, хто ухвалює ті чи інші рішення. Згадаймо, який був опір тому, щоб дублювати іноземні фільми українською. Яких страхів наганяли цілих два роки: і глядач не піде, і коштів на дубляж нема… А нині уже й забуті всі оті страшилки, світовий кінематограф промовляє до нас українською, і, думаю, це нікому вже не ріже слух.
Те ж саме було і з квотами на українську музику в радіоефірі. Навіть деякі українські виконавці писали протести: мовляв, немає стільки конкурентних українських пісень. Непродумано, завчасно, зарано… Минуло зовсім мало часу. І сталося те, що мало статися. Як повідомляє програмний директор «Країна ФМ» Роман Давидов, після введення квот на українську музику в радіоефірах до авторів вишикувались черги виконавців. Ринок ожив і почав створювати продукт. Спочатку такий, який виходив. А потім виникла конкуренція — і з’явилась якість. Радіє Р. Давидов і тому, що молодіжні виконавці змінили своє ставлення до української пісні. Звичка співати українською і заробляти на цьому гроші може зробити диво для пісенної культури, зазначає він. І додає: квоти треба збільшувати. Нині в ефірах 30 відсотків українського продукту. А ось у Франції — 75% (і щось ніхто там не говорить про якусь дискримінацію).
Тепер, попри весь спротив, побільшає української мови і в телеефірі — до 75%. Відповідний закон уже діє. Підписав Президент закон і про підтримку українського кіно. Для нього виділяється у 2017-му 500 мільйонів гривень. Скромна, як на європейські, не кажучи вже про американські, мірки сума, але для нашого кіно це прорив: так багато грошей Українська держава ще не виділяла на свій кінематограф. І що важливо: ті кошти підуть лише на фільми українською мовою і кримськотатарською. Дасть Бог, і депутатам Київради вистачить духу ухвалити своє рішененя у другому читанні й столична сфера обслуговування помаленьку-потихеньку заговорить державною мовою. У це важко повірити, але довоєнний Київ розмовляв здебільшого українською. Що з ним зробила за 50 літ минулого століття радянська система, а відтак її бойові та перевірені кадри, що стали біля державного керма уже де-юре незалежної України, добре знаємо. Тож має врешті-решт настати справедливість, коли до українців повернеться рідна мова. Затребувана в усіх сферах, шанована всіма її громадянами.
Нещодавнє соціологічне дослідження засвідчило, що в Україні 92 відсотки її громадян вважають себе етнічними українцями і лише шість відсотків — етнічними росіянами (це без врахування тих, що проживають на окупованих територіях Криму та Донбасу). Подумалось: якби отих 92 відсотки з такою ж наполегливістю відстоювали свої права, як отих шість, і не втрачали гідності, не брали участі в антиукраїнських кампаніях, не зрікались рідної мови, культури, не продавали свої таланти країні-агресору, Україна уже давно була б українською. Тут, на мирній території, кожен з нас мав би так само жертовно тримати свій фронт боротьби за Україну, як це роблять українські бійці в зоні АТО. І тоді канадському Торонто уже точно не світила б слава української столиці.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел