Були часи, моє покоління ще їх пам’ятає, коли святкування Дня Перемоги, попри певний офіціоз, усе ж відзначалося щирістю, світлою радістю, скупою чоловічою сльозою. Тоді ще жило багато ветеранів минулої війни. Вони покладали квіти до могил фронтових побратимів, а потім збирались у парках, скверах, тримаючи таблички з назвами своїх бойових частин, в надії зустріти когось із однополчан, і згадували, згадували. Маючи право на пільговий проїзд, вони щороку з усіх усюд з’їжджалися на ці зібрання, бо фронтове побратимство було сильнішим за відстані та недуги, що обсідали цих літніх людей. На тих зустрічах усе було справжнім, живим, трепетним — і почуття, і нагороди, і слова. Ці люди й гадки не мали, якою фальшю та бутафорією сповниться святий для них день, коли їх не стане…
Перемога усе старша, а її ветерани все молодші, війна усе далі, а її учасників усе більше, можна було почути у ці травневі дні. Й справді: останніми призивали на фронт юнаків 1926 року народження. Отже, нині ветеранам-фронтовикам — за дев’яносто. Чи багато таких серед нас? І чи можуть вони вже марширувати у ветеранських колонах? Хто ж тоді оті моложаві чоловіки, обвішані орденами і медалями, що вийшли 9 травня на вулиці Києва, Дніпра, Одеси, інших міст сходу і півдня України? Вони чесно зізнавалися журналістам: ні, не воювали на фронті, але справді є ветеранами — Збройних сил, прокуратури, праці… Ось так розчинилось свято, що «порохом пропахло», серед тих, хто його ніколи й не нюхав, а живу пам’ять про війну підмінили ритуалами, партійними лозунгами, провокаціями та політичними спекуляціями. Його усе більше використовують, як зазначає один з авторів «Дня», щоб «підживити нікуди не зниклий, незважаючи на російську агресію, суспільний розкол. І ми, українці, всіх нав’язаних нам ззовні «сортів», уже який рік поспіль ідемо за дудочкою кремлівського щуролова».
Це найприкріше. Росія пішла проти України війною. Уже тисячі загиблих і поранених нинішніх захисників Вітчизни, зруйновані населені пункти, понад півтора мільйона переселенців, розділені сім’ї. Навіть 8 і 9 травня були вбиті і поранені. І попри те, якась частина громадян України шикується в колони під червоні прапори, одягає георгіївські стрічки (їх у Києві роздавав навіть священик Московського патріархату) і в унісон путінській пропаганді агресивно викрикує «Фашизм не пройде!» і «Хунту — геть!» Як же Кремль і його п’ята колона в Україні зазомбували цих людей, скільки влили в них антиукраїнської отрути й ненависті, що вони не здатні адекватно реагувати не тільки на історичні події, а й на те, що відбувається сьогодні на їхніх очах. Схоже, навіть забувають, у якій країні живуть, бо все у них здебільшого московське — мислення, гасла, «Безсмертний полк» і… ненависть.
До слова, цьогорічне святкування в самій Москві, хоч і було велелюдним, та самотнім. На парад перемоги не приїхали ані Назарбаєв, ані навіть Лукашенко, не кажучи вже про західних лідерів. Лише президент Молдови Додон поруч із Путіним споглядали той парад. А російське телебачення продовжувало промивати мізки співгромадянам. Так, лідер ЛДПР і депутат держдуми заявляв, що в Другій світовій війні, «перемогли росіяни, а американці та англійці — програли». Політолог Міхеєв запевняв: «Захід заздрить нашій перемозі. У них такої перемоги немає!» І далі: «Половина Європи воювала проти нас, отримала по «сусалам» так, що досі отямитися не може». А історик Черняховський пояснював, що для Росії Сталін — «це — Ісус Христос». А коли його засудили на ХХ з’їзді — «це було розп’яття!» А потім він воскрес. «Сталін — це Перемога, Перемога — це Сталін». Такої ж думки і письменник Проханов, що пророкує: «У день, коли «роздрапіруют» Мавзолей, з’явиться ікона, на якій довкола голови Сталіна буде німб!» Схоже, «святий» Сталін ось-ось замінить росіянам Христа.
Але навіщо це Україні та українцям, які постраждали від того «святого», як жоден інший народ? І що робити нам зі святом, яке із вшанування Перемоги і переможців пере–творюється усе більше в свій антипод? Замість правди — фальш, замість примирення — ненависть, замість єдності — відчуження. Думки щодо цього різні. Політолог Олексій Голобуцький категоричний: «Є сенс відмовитися від радянського міфічного «Дня Перемоги» в усіх модифікаціях, включаючи компромісний День пам’яті. Ніяких заходів, ніякого побєдобєсія і параду совка на ТБ». Думаю, така заборона викликала б ще більше напруження в суспільстві. А от надати цьому святові українського змісту конче потрібно. Скільки вже можна відзначати його у московському руслі, ми ж бачимо, куди воно пливе і нас за собою несе. Щось у цьому напрямку вже робиться, але успіхи дуже скромні. За європейським годинником ми вже святкуємо 8 травня (День пам’яті), а за московським 9 травня — День Перемоги. Та якщо у перший, за словами директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, був спокій, взаємна повага, увага до всіх ветеранів, то у другий — «напруга, взаємна нетерпимість, політизація».
Найганебніше це проявилось у Дніпрі. Там присутні біля пам’ятника Слави демобілізовані бійці АТО зажадали від учасників «вілкулівського» маршу перемоги відмовитися від партійної символіки, щоб не перетворювати дійство на політичну акцію, але на них накинулися молодики спортивної статури, сумнозвісні проплачені «тітушки», і почали гамселити учасників бойових дій на Донбасі. Поліціянти не тільки не запобігли бійці, а й стали на бік охоронців «Опоблоку». Частина «тітушок», що розв’язали криваву бійку, уже в СІЗО, інших — розшукують. Очільники обласного та міського управлінь поліції звільнені, на їхніх місцях уже нові керівники. Відбулися сутички і в Запоріжжі, Миколаєві, Києві. Так «свято зі сльозами на очах» перетворилося на свято з кулаками. І з цим щось треба робити.
Телеведуча Алла Мазур радить нашій владі не забороняти 9 травня, а очолити його святкування, стати на чолі отих колон і пройтися разом з учасниками маршів і «безсмертних полків» вулицями наших міст. Але ми таке вже проходили. Спочатку йшли офіційні паради, а за ними — партійні. Все одно було розділення. 9 травня, як лакмусовий папірець, засвідчує, хто з ким і проти кого. Тож шукаючи оптимальні форми його відзначення, треба подбати, щоб вони зближували людей, а не роз’єднували їх. Потрібно думати і як впливати на свідомість тих, хто перебуває у полоні московської пропаганди та проросійських політичних сил в Україні. Вчорашні регіонали, що зібралися нині у партіях під іншими назвами, продовжують антиукраїнську діяльність із відчуттям власної безкарності. Вони живуть очікуванням виборів і свого реваншу на них. І ще питання, яка перемога їм важливіша: чи та, яку святкують, чи та, яку з таким нетерпінням виглядають.
У недільних підсумках подій тижня на українському телебаченні показали кілька цікавих сюжетів. Один на каналі «Україна» про те, на яких «фронтах» воювали оті обвішані орденами і медалями ветерани, що йшли у святкових колонах. Згадувався і скандал, що виник у квітні навколо ветеранських організацій. Вдумайтеся тільки: їх в Україні 21000 — всеукраїнських, обласних, районних, діяльність яких фінансує наша держава (два мільярди гривень на рік виділяє їм), а вони, замість того, щоб хоч зрозуміти процеси, що відбуваються в ній, серед її критиків та опонентів.
А канал «1+1» досліджував, якої історії про Другу світову навчають дітей у школах Європи, США та України. За нашими кордонами подають її повну картину за період 1939—1945 років, там ніхто не називає її Великою Вітчизняною, відзначаючи вклад усіх членів антигітлерівської коаліції у перемогу над нацизмом. А в Україні кореспондентові заледве вдалося знайти вчителя, який погодився говорити на цю тему. У наших підручниках історії ця війна все ще Велика Вітчизняна, практично не йдеться про період 1939—1941 років. Це й зрозуміло, інакше довелося б розповідати про те, як СРСР з нацистською Німеччиною розділили між собою Польщу, про їхній спільний військовий парад у Бресті, про те, що не було жодної «героїчної оборони» Брестської фортеці, її німці просто подарували союзнику, і ще багато іншого. Хто з ветеранів прийме таку правду? Ось і тримаються за радянські міфи, як за соломинку, готові захищати їх до останнього. Зрештою, справжні ветерани, оті, що пройшли крізь пекло війни і уціліли, добре знали усю правду про неї. Мій покійний батько, що до останніх днів своїх носив осколки біля серця (вони були так близько до нього, що фронтові хірурги побоялись оперувати), скільки не просили, так і не прийшов у школу, щоб розповісти нам про ту війну. Неправди казати не хотів, а правда була надто гіркою, щоб ділитись нею з дітьми, яких у школі вчать зовсім іншого.
Авторка сюжету про те, як вивчають історію Другої світової війни в різних країнах, на завершення нагадала слова Бісмарка: «Війни виграють шкільні вчителі». Від них найперше залежить, з якою правдою виростуть нинішні українські школярі та як святкуватимуть вони 9 травня через роки. Як європейці, роблячи наголос на пам’яті та примиренні, чи й далі його сценарії писатимуть для нас у Москві.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел