ЯКОСЬ НЕПОМІЧЕНО В НАШОМУ МІСТІ ПРОЙШОВ ВИСТУП ЧЕРКАСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА. АРТИСТИ ІЗ КОБЗАРЕВОГО КРАЮ УЖЕ ВДРУГЕ ПОКАЗУВАЛИ ВИСТАВУ ЗА ПОЕМОЮ ЛІНИ КОСТЕНКО «ДУМА ПРО БРАТІВ НЕАЗОВСЬКИХ». УПЕРШЕ ПРИВОЗИЛИ ЇЇ В ТЕРНОПІЛЬ ВОСЕНИ 2005 РОКУ, НА ШОСТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ТЕРНОПІЛЬСЬКІ ТЕАТРАЛЬНІ ВЕЧОРИ».
Тоді та вистава викликала у нашого глядача справжнє захоплення. Поставив її дипломант Київського національного університету культури і мистецтв Сергій Павлюк. То була блискуча робота, дарма, що дипломна. Журналісти визнали її найкращою на фестивалі, а професійне журі присудило диплом «За кращий режисерський дебют».
Повторю те, про що писала майже 12 років тому, бо всі ці оцінки справедливі і до цьогорічного показу. У виставі практично немає дії. Але режисер вміло використав у ній українські символи, на яких знається, розуміє їхню сутність. Це викликало навіть подив, адже нинішня режисура більше знається на чужій драматургії і чужій символіці, ніж на своїй. У виставі гарне музичне оформлення. Усі оті хори, думи, поминальні плачі занурюють у глибинну сутність українства. Прекрасна гра акторів. Оригінальне з глибоким символізмом сценічне оформлення.
Сергій Павлюк відзначав тоді фантастичний прийом його вистави публікою. Це, казав, було для нього найвищою нагородою фестивалю. Глядачі довго не відпускали акторів, скандували «Браво!» І не соромились сліз. Це була єдина з фестивальних вистав на великій сцені, на якій публіка плакала. А це нині така рідкість у театрі.
Минав час, Сергій Павлюк не раз згадував у своїх інтерв’ю про той фантастичний успіх у Тернополі, який приніс йому не тільки першу нагороду, а й відкрив дорогу в театральний світ. Саме наше місто подарувало молодому режисеру віру в свої сили. Від вистави до вистави він зростав у майстерності, дивував новими постановками, його ім’я стали називати серед кращих режисерів України. Нині він уже працює головним режисером Херсонського академічного обласного драматичного театру імені М. Куліша. 
У його доробку майже 60 вистав, більшість з яких, як свідчить преса, відзначена нагородами престижних театральних фестивалів. Їх позитивно сприймає глядач, не скупиться на добре слово і критика.
А поставлена ним «Дума про братів Неазовських» і досі йде в Черкаському театрі. Два роки тому в ньому трапилася пожежа, вигоріли глядацький зал і фойє. Тому театр змушений поневірятись, шукати інші майданчики для показу своїх вистав. Його виїзди в інші міста, окрім природного бажання показати людям свої роботи, мають й іншу мету: всі зароблені гроші йдуть на відновлення приміщення театру.
Думаю, не випадково цьогоріч у Тернопіль черкащани привезли саме «Думу про братів Неазовських». Напевно, пригадали, як приймали їх у нас дванадцять років тому. Але цього разу до болю вийшло навпаки. На сцені усе було, як тоді: прекрасна гра акторів, режисерські знахідки, що не дають просто споглядати сценічне дійство, а змушують співпереживати, замислюватись над долею нашого народу. Люди знову плакали, дуже тепло приймали акторів, засипали їх вигуками «Браво!» Але в залі їх було так мало. Приїхав театр з такою прекрасною виставою, а Тернопіль цього не помітив. Тим більше, що цьому театру потрібна була допомога. Так негарно вийшло, не по-нашому, не по-тернопільськи. Одні скажуть, що не було реклами, інші зішлються на зайнятість. Але на сайтах повідомлення про цей спектакль були. І «комп’ютерний» глядач їх прочитав, але в театр теж не прийшов.
Напевно, черкащани теж були цим заскочені. Бо хоч як тепло не приймала їх та невелика кількість глядачів, як не аплодувала, що аж долоні пашіли, удруге на поклін артисти не вийшли…
Галина САДОВСЬКА.
Фото Валентини СЕМЕНЯК