Вперше хор «Осанна» з церкви Святого апостола Петра, відомої найбільшою в Україні шопкою, мені вдалося почути під час цьогорічного фестивалю колядок «Возвеселімся всі разом нині». Церковних колективів на дійстві тоді виступило чимало, однак композиції, які «Осанна» виконала ген на початку заходу, ще довго бриніли мені у вухах. А потім вдалося відвідати одну з вечірніх недільних служб, на якій співав цей хор. І його витончене багатоголосся підкорило остаточно.
Влучно якось зауважив Максим Рильський: коли зійдуться три українці, то це вже хор. В «Осанні» ось уже неповні півтора десятка літ сходяться майже два десятки учасників. Як розповідає регент Ольга Коневич, колектив утворився через 13 років на базі хору «Благовіст», який на початку незалежності України і виходом УГКЦ з підпілля почав діяти при церкві Святого архістратига Михаїла, що в Тернополі.
«Священик попросив мене організувати хор, — розповідає Ольга Коневич. — Він, вочевидь, думав, що то буде звичайний збір кільканадцяти людей, які зможуть співати відправи. А я зрозуміла прохання в буквальному значенні. Нам вдалося зібрати колектив «Благовіст», який в результаті став налічувати 40 осіб. А починалося все з гуртка — 12-15 співаків. Із часом люди підходили й підходили, адже були колись хорові колективи на заводах, фабриках. Тож частина їхніх учасників перейшла до нас. Тоді я мала дуже гарних співаків. Вони могли бути музично неграмотними, партії вчили на слух, але що важливо — відчували музику. Ми співали складні твори: Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя та інших композиторів».
«Благовіст», за словами моєї співрозмовниці, на зорі незалежності України встиг об’їхати державу, як то кажуть, вздовж і впоперек. «Туди, де поставала наша церква, їхав митрополит, а з ним — і наш хор, — каже пані Оля. — Там ми спершу співали літургію, а після неї завжди давали концерт патріотичної і духовної пісні. Інколи було лячно співати, приміром, в Умані твори про Бандеру. Але люди здебільшого сприймали наші виступи нормально, хоч для них це було новим і незвичним. Можна сказати, що ми для них були будителями національної свідомості. Під час застіль, неформального спілкування господарі завжди дивувалися, що тернопільський колектив уміє співати не лише все літургійне коло, а й знає стільки патріотичних пісень».
Із часом частина хористів «Благовісту» відокремилася і перейшла до церкви Святого апостола Петра. Так утворилася «Осанна». Назву обрали не випадково. Моя співрозмовниця зауважує: «Осанна» означає «слава», а хор має таку місію — славити Бога співом. Недарма блаженний Августин казав: хто співає, той подвійно молиться.
«Осанна», як і «Благовіст», не перервала традицію пропагування української культури. Щоправда, уже за кордоном. «Ми були в Польщі, — каже Ольга Коневич. — Почували себе спершу не дуже затишно, бо розуміли, як поляки сприймають нас, нашу культуру. Але ви собі не можете уявити, як нас там прийняли — сердечно, з повагою. Це було приємно».
Серед учасників хору, перелічує пані Оля, не лише викладачі музичних закладів, як-от солістка «Осанни», викладачка музичної школи, що в селі Озерній Зборівського району, Оксана Костюк, викладачка музичного училища Наталя Кравчук чи їх випускники (приміром, Мар’яна Шаршонь чи соліст хору Володимир Коневич). Тут зібралися представники різних професій, не пов’язаних із музикою: в колективі співають як студенти, так й інженери, бухгалтери, працівники управлінь статистики, поліції, казначейства та ін. «Більшість хористів володіє музичною грамотою, — зауважує моя співрозмовниця. — Репетиції, якщо маємо виступ чи фестиваль, робимо двічі на тиждень. Якщо ні, то раз — у неділю, і тоді йдемо на службу. Нині в нас налічується майже два десятки учасників. Це молоді люди, що і добре, й погано. Добре, бо їх можна швидко навчити, а погано, бо відбувається постійна міграція. Хтось їде на заробітки, і ми змушені шукати заміну. Хтось тут працює, і нам доводиться шукати можливість так проводити репетиції, аби зібрати максимум людей. Однак я вдячна хористам, які мають великі віру і почуття обов’язку, які завжди можуть відпроситися з роботи, якщо ми співаємо архієрейську службу в робочий день або коли свято випадає на будень».
Керувати церковним хоровим колективом — справа нелегка. Пані Оля зауважує: не кожен з гарним голосом і музичною освітою буде співати в хорі. Тут треба вміти слухати одне одного, вміти вчитися і мати бажання виконувати настанови керівника. І регент знає, про що говорить: за її плечима уже 25 літ праці в хоровому напрямку. «Моя мама співала і співає нині в церковному хорі Малої Березовиці, що на Збаражчині. — розповідає Ольга Коневич. — У нас вдома постійно відбувалися репетиції. Тож я завжди була при церкві разом із мамою. Після закінчення школи вступила до Теребовлянського училища культури, тоді — в Київський інститут культури ім. О. Корнійчука на хоровий відділ. Оскільки цікавилася всім, що стосувалося життя церкви, то також здобула спеціальність катехита у тернопільському філіалі Люблінського католицького університету. Працювала у Великих Бірках методистом з хорового жанру. Тоді був обласний науково-методичний центр народної творчості. А коли отець Павло Репела із церкви Святого архістратига Михаїла запропонував стати регентом, я погодилася».
«У нашій справі важливо не просто знати ноти, а ще й відчувати твір, — на завершення зустрічі додає моя співрозмовниця. — Потрібно прагнути до святості і бути духовною людиною. Не можна співати тільки заради зовнішньої музичної краси. Якщо людина не матиме віри в те, що вона співає, якщо пісня не буде йти від душі, то їй не повірять. Я ж зі свого боку стараюся, щоб люди, які прийшли в хор, не просто співали (бо мають гарні голоси), а й розуміли, що таке церква, і розуміли те, що вони роблять».
Фото з архіву Ольги КОНЕВИЧ