ВЕСНА ПРОСИЛАСЯ НА СВІТ — І СОФІЯ ВІДЧУВАЛА, ЯК ТРЕПЕТНО Й ТИХО ВІН ОНОВЛЮЄТЬСЯ. ЗАДИВИЛАСЬ У СИНЯВУ НЕБА, ПРИСЛУХАЛАСЯ ДО ЧИСТОГО, ВОЛОГОГО ВЕСНЯНОГО СПОКОЮ. НІ, ВОНА НЕ ПОМИЛИЛАСЯ. ОСЬ ВОНИ — РІДНІ, МИЛІ ЦЯТОЧКИ, ЩО СТАЮТЬ УСЕ БЛИЖЧИМИ І БІЛЬШИМИ. НАРЕШТІ ПОБАЧИЛА ЇХ ЗБЛИЗЬКА, ПОЧУЛА РАДІСНИЙ ПЕРЕГУК. ГУСИ-ГУСЕНЯТА ПОВЕРНУЛИСЯ ДО РІДНОГО КРАЮ! З ОЧЕЙ ВИКОТИЛАСЯ СЛЬОЗА — І ЗГАДАЛИСЯ СОФІЇ МИЛА НЕНЬКА. ЗГАДАЛАСЯ, ЯК ЧЕКАЛИ ВОНИ ЩОВЕСНИ ПОВЕРНЕННЯ ПТАШОК І ЯК ПРОЩАЛИСЯ З НИМИ ЩООСЕНІ. МАЛА СОФІЯ НЕ РОЗУМІЛА НІ ТОГО ПРОЩАЛЬНОГО ПОГЛЯДУ МАТЕРІ ВОСЕНИ, НІ РАДІСНОГО ВЕСНЯНОГО. ЦЕ ВОНА ЗРОЗУМІЛА ЗГОДОМ, КОЛИ СУСІДКА ОБІЗВАЛА МАМУ «ЛЕМЧИХОЮ», НА ЩО ВОНА СПОКІЙНО І ЛАГІДНО ВІДПОВІЛА: «ЛАСКА БОЖА, ЩО ТИ НЕЮ НЕ Є І НЕ БУДЕШ, БО СЕРЕД ЛЕМКІВ ТАКИХ НЕМА».
…Лемківщина. Солодкий милий край. Софія нічого не знала про ту милу сторононьку, за якою так тужили мама, котра приходила в їхні сни і цупко трималася в пам’яті. Там залишилися дім, який вони вдвох із татом тільки звели, спільними зусиллями нажите добро. Їхній синочок народився в тому дивовижному краї, там побачив чарівну синяву неба, там ступив свій перший крок, там бігав росяними луками, розганяючи табуни гусей…
Біда прийшла неочікувано. Повернулися якось тато Міхал додому сумні й пригнічені. Сіли край столу й мовчать. Ледве витягнули мамка з батька страшну новину: «Нас виселяють». Куди? Чому?! — болем кричали мамині очі. Маленькі, худенькі мама стали ніби ще менші від такої новини. Виходить, вони не все знали на своєму маленькому хуторі. З багатьох місцин люди вже повиїжджали, бо хто опирався — тих виловлювали і відправляли силоміць. Що робити?
«А може, та біда якось нас обмине?» — з надією, несміливо мовили мама. «Ой нє, певно жи нє. Піду до рідні та запитаю, що будем робити», — сумно відказали тато.
…Дотягнула сім’я в страсі та надії до осені. І коли вже позолота забарвила ліс, темної холодної ночі люди таки вирушили в дорогу. А перед тим закопали в садку, що могли. В серденьку жила надія, що все перемелеться — і вони ще вернуть до рідного осідку.
Глупа холодна ніч дрімала над світом, злегка здригаючись від поодиноких пострілів, що лунали в лісі. Сторожко стриг вушками коник, поцокуючи копитцями. Куди вони їдуть? Може, все-таки вернуть? Може, все перемелеться? Невідомість лякала, холодила душу печаллю, прощальним болем за рідним і милим серцю обійстям. Коли засіріло на день, тоді ненька й побачили в сірому небі журавлиний ключ, почули тужливе курликання — і запеклося серденько тугою та болем. «Весна ще покличе птахів у рідні місця, — подумали гірко. — А чи повернусь я до милого краю?» І мама ще міцніше пригорнули до серденька закутаного в ковдру свого білявого хлопчика, який солодко спав, заколисаний на возі.
Чужина зустріла сім’ю голодом, холодом, бідністю, що визирала з усіх куточків хатини, яку їй дали. Там жили поляки, яких виселили напередодні. У хаті не було, як пригадували мама, живого місця: стіни, стеля, долівка поколупані, продірявлені. І німа туга оповила серця вигнанців.
Збігали дні, місяці. Софійка з братиком народилися вже тут, у вигнанні. Коли дівчинка підросла, не раз бачила, як гірко і сумно дивилися в осінні небеса мама, проводжаючи прощальним поглядом пташині ключі. А як променилося тихою радістю все їхнє єство навесні, коли ті ж птахи радісним окликом вітали рідну землю! «Прилетіли кохані пташки», — шепотіли ненька.
Часто вечорами мама оповідали дітям про чудовий лемківський край, наспівували пісеньки — і в тих розповідях бриніла тиха жура втраченої солодкої надії. Надії повернутися в дивовижний, любий край. «Хоч би раз іще увидіти, хоч би раз вдихнути того повітря, помилуватись луками і лісами, посидіти на березі річечки», — не раз скрушно лебеділи матінка.
Софія дуже любила своїх батьків — щирих, привітних, роботящих лемків. Особливо маму — тиху, лагідну, мов сонечко. «Господи, напевно, все, що в Тебе було найкращим, Ти дав мені в моїх батьках. Спасибі ж Тобі, Отче Небесний», — не раз думала Софія.
Батькові усе-таки випала одна-єдина нагода за життя побувати в рідному краї. Софія пригадує, як вслухалися ненька в кожне слово, мовлене татом по приїзді. А коли батько поставили перед нею на блюдечку жменьку ожини (як вони їх привезли — один Бог знає), то складалося враження, що злиток золота не приніс би мамі такого зачудування, такої захопливої радості, як ті ягоди. Мама спершу нахилилися, заплющили очі й вдихнули запах, а потім тихенько, щемко прошелестіли самими вустами: «Мої, наші ягідки. Наші…» І заплакали.
Тихенькі, маленькі, лагідні й добрі, наче сонечко, мама… Їхня доброта була дивовижною в поступливості, смиренності, покорі, згідливості… Такою мама залишилися в людській пам’яті.
Ганна ШУТУРМА.
с. Слобідка Заліщицького району.
Фото з вільних джерел