Раніше журналістику вважали чоловічою професією, адже ця праця забирає багато часу та сил, нерідко змушує забути про вихідні та відпустки. Проте останнім часом у цій справі про себе впевнено заявляють щораз більше представниць прекрасної статі. До Дня журналіста я порозмовляла із тернопільськими колегами й з’ясувала, що вони не лише досягають успіхів у журналістиці, встигають дбати про рідних і близьких, а й знаходять час для власних захоплень. Пропонуємо познайомитися з кількома талановитими журналістками й нашим читачам.
Понад десять років займається індійськими танцями прес-секретар Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського Яніна Чайківська. Розповідаючи про своє захоплення, вона зауважує, що у її випадку, мабуть, не обійшлося без реінкарнації. Адже вже дворічною Яніна із розповідей батьків, почувши індійську музику, пробувала танцювати, а ще — придумувала собі сарі із тюлю.
Зблизитися із захопленням їй вдалося вже дорослою у Школі індійського танцю Еліни Абакарової «Амріта». Сьогодні Яніна сама навчає цього мистецтва інших у цьому ж колективі. Каже, танці зовсім несхожі на ті, які ми звикли бачити у фільмах. Вони класичні, із іншим ритмом, розміром, рахунками. Важливим чинником успіху для танцівника має бути скоорденованість організму.
«У індійському танці працює все: тіло, очі, мозок, який повинен усе контролювати. Важливі жести. Для однієї руки їх існує двадцять вісім, для двох — двадцять чотири, — пояснює Яніна. — Танці важкі, драматичні, в них закладений сюжет. Тому крім технічного виконання, виконавцю треба пережити як актору, те, що відбувається в танці».
Улюблена справа дарує моїй співрозмовниці багато задоволення. Яніна зізнається, що під час репетицій ніби потрапляє в інший світ і відпочиває, насолоджуючись своїм хобі. До того ж танці захищають її від емоційного вигорання, яке не є рідкістю у журналістиці, та надзвичайно корисно впливають на здоров’я.
Власниця Інтернет-газети «Доба», редактор «Ух-радіо» Зоряна Биндас веде активний спосіб життя, полюбляє спорт, мандрувати й ходити в гори. Коли випадає нагода — грає у народному театрі «Сузір’я» під керівництвом Ореста Савки та пише книжки. Є у Зоряни хобі, пов’язане з благодійністю, — дівчина як волонтер допомагає безпритульним тваринам.
«Усе почалося, відколи я почала жити в Тернополі у будинку на окраїні міста. Туди часто прибивалися тварини, яких позбувалися люди. Я почала їх прилаштовувати, тому що не могла спокійно займатися своїми справами, коли в негоду під під’їздом нявчало кошеня», — пригадує Зоряна.
Один із пам’ятних випадків порятунку тварини трапився приблизно п’ять років тому. Ввечері Зоряна з колегою поверталися додому з роботи й побачили на проїжджій частині збиту собаку. Вони зробили все, щоб нещасна вижила. Згодом за допомогою тернополян Багірі вдалося зібрати кошти на лікування й інвалідний візок. Нині собака живе у Києві, а її рятівниця зараджує іншим знедоленим тваринам, не зважаючи на негатив від оточуючих, з яким часто стикаються зоозахисники.
Ще одним своїм хобі Зоряна називає журналістику.
«Основне моє захоплення — робота. Класно, коли в людини головна діяльність — її хобі, те, що вона найбільше любить у житті. Я вважаю, що всі ми маємо займатися тим, що нам найбільше подобається», — каже Зоряна.
Журналістки телекомпанії «TV-4» сестри Світлана та Леся Наконечні знайомі жителям краю не лише з екрану телевізора. Дівчата проводять весілля, дні народження, корпоративи та інші святкування. За дипломом вони — актори драми і кіно, випускниці театрального відділення Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.
Виступати дівчата ніколи не боялися, навпаки бувати перед публікою їм подобалося змалку. Вабила не так змога вийти на сцену і щось розповісти, як можливість відчути позитивні емоції глядачів і самим зарядитися ними. Адже під час свят завжди вирує атмосфера позитиву та радості. Окрім цього, разом зі старшою сестрою Оксаною вони організовували у рідних Бережанах фестиваль «Рурисько», долучалися до роботи громадських організацій. Сценічна діяльність посприяла Лесі та Світлані у журналістському досвіді.
Сьогодні івент-сфера, тобто організація святкових дійств, є невід’ємною частиною їхнього життя. Дівчата уже стали своєрідними психологами й легко можуть визначити уподобання аудиторії.
«Найважливіше — зрозуміти чого хоче публіка, проте це не означає, що її очікування одразу треба виправдати. Варто зрозуміти як саме їй буде комфортно. Також ведучим не слід піддаватися під її вплив, не вести за своїм стилем, а знайти «золоту» середину. Треба подбати про те, щоб протягом дійства чогось навчити публіку, зрозуміти її, заохотити, показати щось нове, аби присутні змогли відпочити та збагатитися на цій події», — зауважує Світлана.
А ще сестрам доводиться чути немало романтичних історій від наречених. Їхні знайомства, спомини про освідчення, і самі молодята — надзвичайно красиві, унікальні, надихаючі.
Журналістка телеканалу ТТБ Ірина Демчук у дитинстві уявляла себе співачкою. Окрім дідуся у її сім’ї ніхто не співав, мабуть від нього вона й отримала цей талант. Ірина впевнено прямувала до своєї цілі — вступила до обласного державного музичного училища ім. Соломії Крушельницької, закінчила Інститут мистецтв ТНПУ ім. В. Гнатюка. До слова, в училищі дівчину навчала викладач Валентина Болотна, яка свого часу «поставила» голос Софії Ротару.
Бог наділив Ірину рідкісним голосом — колоратурним оперним сопрано. Попри те, її душа лежала до естради. Свої здібності вона вдосконалювала у композитора й музиканта Олександра Бурміцького, співпрацювала з відомими митцями-краянами.
Із створенням сім’ї й народженням дитини концертну діяльність Ірині довелося припинити. До повернення на сцену її змотивувало спілкування з відомими співаками, адже як журналістці Ірині часто доводиться брати інтерв’ю у зірок. Розмови з артистами наштовхнули її на думку: якщо Господь дав талант, то гріх його не проявити. Ірина вирішила здійснити свою давню мрію та заспівати дуетом з семирічною донькою Боженою, яка теж має неабиякий голос. Разом вони уже записали пісню «Донечка», налагодили співпрацю з танцювальним колективом «Ларівель».
На майбутнє Ірина хоче записати ще не одну пісню та мріє про сольну концертну програму. Вона вдячна рідним й батькам за підтримку й упевнена: докладатиме усіх сил, щоб реалізувати себе у покликанні.
Фото з архівів журналісток