— У МОЄМУ РОЗКЛАДІ РАНКОВА І ВЕЧІРНЯ МОЛИТВИ ОБОВ’ЯЗКОВІ — ВОНИ ДОДАЮТЬ МЕНІ СИЛИ ТА ВПЕВНЕНОСТІ. ТАК Я ДЯКУЮ БОГОВІ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ, І ЗА ЙОГО ДОПОМОГУ, — КАЖЕ ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ РОМАН БОЙКО.
РОМАН ПЕТРОВИЧ — СПІВАК (бас-баритон), педагог, громадський діяч, заслужений артист України, член комісії премії «Людина року». Лауреат міжнародних конкурсів вокалістів, Всеукраїнського конкурсу виконавців пісень на вірші І. Франка у Львові, двічі всеукраїнських премій ім. С. Крушельницької та ім. Братів Лепких (1998). Працював солістом Київського театру оперети, директором та художнім керівником «Оркестри Волі». Важливий внесок у розвиток духовного життя краю зробив, перебуваючи на посаді начальника обласного управління культури.
Цими днями Роман Бойко відсвяткував 75-річчя. А напередодні уродин я поспілкувалася з ним і про те, з чого почалася його кар’єра соліста, і про роботу начальником управління культури, і про педагогічну діяльність.
…ПОЧАЛОСЯ ВСЕ майже випадково. В армії Роман Бойко служив спочатку в спортроті, оскільки професійно займався боксом, а згодом перевівся в ансамбль МВС. Там спершу грав на тромбоні, а потім став солістом. Пройшовши військову службу, повернувся до Тернополя, почав організовувати танцювальні вечори, де грав і співав. Тим часом працював на підприємстві «Електроарматура» (нині — «Ватра»), брав активну участь в самодіяльності.
— Богдан Гриб, керівник колективу, в якому я співав, розповідає Роман Петрович, — порадивши мені здобути музичну освіту, мовив: «З тебе буде хороший співак». І я вступив до Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької. Там мені дуже пощастило з викладачами. Я переміг на міжнародному конкурсі вокалістів у Каунасі, де мені дали рекомендацію для вступу в Талліннську консерваторію. Я ж хотів навчатися у Львівській консерваторії, звернувся туди з рекомендацією, але мені відмовили. Зрештою, коли виконав дуже складну вступну програму, мене зарахували на другий курс.
Навчаючись у Львові, Роман Бойко багато працював: брав участь у багатьох концертах, виконував здебільшого джазові та естрадні композиції. Під час одного такого виступу його помітив народний артист, режисер Борис Шарварко та запросив до Києва, пообіцявши роботу й квартиру. Борис Шарварко був тоді головним режисером Театру пісні, тож пан Роман мав багато роботи, активно виступав, гастролював. Співрозмовник пригадує, як відомий співак Юрій Гуляєв сказав: «Тобі пощастило, що ти в опереті — тут станеш справжнім артистом, навчишся рухатися, передавати свої емоції, бо оперні співаки — статисти». Згодом із диригентом Степаном Турчаком я готував партію Ренато з опери «Бал-маскарад» Джузеппе Верді.
У КИЄВІ РОМАН БОЙКО пропрацював два роки, через проблеми зі здоров’ям повернувся до Тернополя. Почав викладати в музичному училищі імені Соломії Крушельницької, був солістом обласної філармонії та обласного товариства музики.
— Як соліст філармонії об’їздив усю область, — продовжує Роман Петрович. — Усі у відпустку, а ми концертуємо. Часом було важко, бо в день давали по три-чотири концерти, а іноді й більше, за місяць відпрацьовували річну норму. Але ті концерти надзвичайно наснажували. Ми любили записувати народні пісні. Пригадую, якось були з концертом на Борщівщині. Ввечері зібралися в лісочку на поляні. Аж раптом чую, хтось співає: «Йшли селом партизани…» Кажу до того чоловіка, що співав: «Яка файна пісня, батьку, давайте ми її запишемо. А як ви пишетеся?» Поки знайшов, де записати, а його вже нема. Через кілька років, у дев’яностих, побачив того чоловіка на одному заході, він був вбраний у форму повстанця. Запитую: «Чого ж ви тоді втекли?» «Я боявся. Взагалі пожалкував, що співав, думав, здасте в КГБ — то ж бандерівська пісня». До речі, ми ще наприкінці вісімдесятих із фольклорним ансамблем «Терноцвіт» співали бандерівські, козацькі, стрілецькі пісні. А якось із концертом виступили в КДБ. Опісля шеф установи запросив до себе в кабінет і каже: «Хлопці, гарно співаєте, але ви доспіваєтеся».
Виступав мій співрозмовник і за кордоном. Запам’ятався концерт з оркестром в Америці. Тоді всю спільну програму відспівали, а зал просив ще та ще. Пан Роман вирішив співати а капела. «В житті ніщо так не лякало, як та тиша, що запанувала в залі. Аж коли зайшов за куліси, почув бурхливі оплески», — пригадує Роман Бойко. А виконав він тоді улюблену пісню Соломії Крушельницької «Діброво зелена».
У ДЕВ’ЯНОСТИХ РОМАН ПЕТРОВИЧ очолив обласне управління культури. У часи його діяльності було зроблено чимало: приміром, за ініціативи співрозмовника постав обласний художній музей, виникла задумка обласної музичної школи, яка через різні обставини трансформувалася в школу мистецтв. Стараннями Романа Петровича «Оркестра Волі» здобула статус муніципальної. А ще під його керівництвом представники всіх районних закладів культури активно їздили на схід агітувати за незалежну Україну, в цих концертах активно брав участь і мій співрозмовник — як співак. Відбувалася активна патріотично-просвітницька робота в усіх навчальних закладах. «Ми постійно нагадували громадськості про тих, хто виборов незалежність, про те, що боротьба за неї була запеклою. Ми робили все, щоби підняти культуру народу», — каже Роман Бойко.
Коли через два роки змінилася ситуація, співрозмовник написав заяву з проханням перевести на попереднє місце роботи і знову почав викладати в училищі.
— Я отримую задоволення від своєї роботи, вона мене підтримує. Тішить, коли приходжу в клас і мої діти гарно співають. Прищеплюю їм любов до високоякісної музики, адже, коли ти маєш Божий дар, треба не просто мати голос, треба, щоби він щось виражав, — продовжує Роман Петрович.
НИНІ СЕРЕД ВИХОВАНЦІВ Романа Бойка чимало відомих митців, приміром, заслужені артисти України Борис Репка та Андріана Онуфрійчук, соліст обласної філармонії та завідувач вокального відділу музучилища Вадим Дарчук, солістка Національної опери України Людмила Циган, виконавці Роман Романчук, Юрій Пархоменко, Тетяна Вахновська, Ольга Кисіль, Ірина Борисюк, Тетяна Назарко.
Мій співрозмовник каже, що на життєвому шляху йому траплялося дуже багато добрих, чуйних людей, щастило на друзів, підтримували та підтримують. Це Богдан Мельничук, Ростислав Бабич, Іван Попович, Володимир Пласконіс, Теодозій Ридліцький, Роман Вацик, Йосип Сагаль, з яким співають дуетом більше сорока років, а ще Богдан Хаварівський, Ігор Герета, Микола Мозговий, котрі відійшли у засвіти.
Наостанок Роман Бойко каже:
— Найголовніше, щоби близькі та рідні були здорові. А ще маю мрію знову заспівати із Йосипом Сагалем стрілецьких, повстанських пісень. І звісно, як педагог, турбуюся про долю своїх студентів. Хочеться, щоби всі вони реалізувалися, використовували свій талант на благо Батьківщини.
Фото Миколи Василечка