ЖИВУЧИ У ВЛАСНОМУ СВІТІ РІДНИХ, ДРУЗІВ, РОБОТИ, ЗАХОПЛЕНЬ, ДОМАШНІХ КЛОПОТІВ, ЗАЦИКЛЕНІ НА СВОЄМУ ЧАСОВІ ТА ЙОГО РЕАЛІЯХ, МИ РІДКО ЗАДУМУЄМОСЬ, ЯК БАГАТО ЦІКАВИХ, ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЕЙ ХОДИЛО ПО ЦІЙ ЗЕМЛІ ДО НАС, ЯКИМИ НЕПРОСТИМИ, А ТО Й ТРАГІЧНИМИ БУЛИ ЇХНІ ДОЛІ ТА ЯКУ СПАДЩИНУ ВОНИ ЗАЛИШИЛИ ПО СОБІ. ЗАВІСУ НАД ОДНИМ ТАКИМ ІМЕНЕМ ВІДСЛОНИЛИ В ГАЛЕРЕЇ «БУНКЕРМУЗ» ПІД ЧАС ЧЕРГОВОГО ПОКАЗУ ІСТОРИЧНОГО ФІЛЬМУ.
…На екрані молодий вродливий чоловік, гарно одягнутий, у капелюсі. «Це Мирослав Ірчан. Хто скаже, ким він був?» — запитує організатор історичних кінопоказів Сергій Ткачов. Молоді глядачі переглядаються і стенають плечима. Довелось їм допомогти: це західноукраїнський письменник. Нинішній рік двічі ювілейний для нього: 14 липня минуло 120 років з дня його народження, а третього листопада виповниться 80 років трагічної загибелі. Лише сорок років дарував йому Господь на цій землі, але якими насиченими, драматичними і щедрими на творчість були вони. Він був поетом, прозаїком, публіцистом, драматургом, літературознавцем, журналістом, істориком, видавцем — і водночас воїном, політиком, трибуном, агентом Комінтерну, соловецьким в’язнем…
Сергій Ткачов згадував пікантні деталі його біографії. Уродженець Прикарпаття тікав із дому, працював у багатого селянина і ночував у нього в… хліві, на другому «ярусі» — над свиньми. Вони дихали, і їхнє тепло не давало хлопчині замерзнути. Сім’я Андрія Баб’юка (таке справжнє ім’я та прізвище Мирослава Ірчана, а всього він мав понад 40 псевдонімів і криптонімів) була заможною. Тож могла дати синові академічну освіту. Був хорунжим легіону Січових стрільців. Після поранення в перших карпатських боях уже не міг тримати зброю, тож працював у «Пресовій квартирі» УСС. Редагував газету «Стрілець» та інші видання Січових стрільців.
У лютому 1920-го разом із Першою галицькою бригадою УСС перейшов до Червоної армії, де теж був хорунжим. До кінця війни перебував на фронті як керівник редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик». Згодом переїжджає до Києва, упродовж двох років працює лектором у школі червоних старшин і стає одним з редакторів журналу «Галицький комуніст». Потім було десятиріччя життя і праці за кордоном: спочатку навчання у Празі, в Карловому університеті, відтак у Канаді редагує масові українські журнали «Робітниця» та «Світ молоді», працює секретарем заокеанської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт».
Це було прикриттям. Насправді, зазначав С. Ткачов, Ірчан працював як резидент Комінтерну, створював прокомуністичні осередки. Навіть загітував цілу комуну — і вона переїхала до Одеси будувати «світле майбутнє».
Повернувшись в Україну, оселяється в Харкові, де очолює літературну організацію «Західна Україна». Тут міцна дружба поєднує його з театральним режисером-новатором Лесем Курбасом. А коли починають невідомо куди зникати його друзі, їде в ЦК КП(б)У до тодішнього його секретаря Постишева і запитує руба: куди поділись 200 письменників? Розмова у них була довгою, але в Харків Ірчан уже не повертається, його арештовують у стінах ЦК, звинувачують у приналежності до націоналістичної української контрреволюційної організації. Покарання відбував у виправно-трудових таборах Карелії. Там зустрівся з багатьма колегами, про долю яких так необачно клопотався. В тому числі і з Лесем Курбасом.
— Під час арешту, — розповідав Сергій Ткачов, — Ірчан написав донос на 50 осіб, у процесі слідства — ще на 70. Тобто здав 120 осіб. Надіявся, що виживе. Не здав тільки найближчого друга Леся Курбаса. В Карелії Ірчан валив ліс, а Курбас відповідав за чистоту дороги, якою той ліс вивозили. У вільний час вони ставили для політв’язнів вистави.
У жовтні 1937-го трійка НКВС засудила Мирослава Ірчана до розстрілу за український буржуазний націоналізм. Його твори було заборонено видавати, а ті, що вже побачили світ, вилучали з бібліотек. Реабілітували письменника по смерті Сталіна у квітні 1956-го.
Якщо відкинути усі гасла, наголошував С. Ткачов, Ірчан був талановитим письменником і тому його треба читати. А проілюстрував сказане уривком з його повісті «Карпатська ніч». Соковите українське слово, образність, чудові описи Карпат, інтригуючий сюжет. П’єса Мирослава Ірчана «Родина сліпих» була перекладена на 12 мов і до початку Другої світової війни збирала аншлаги по всій Європі. Іншу п’єсу, «Плацдарм», ставив театр Леся Курбаса… Тож адресуємо молодих книгоманів до цього невідомого їм письменника: вони зможуть відкрити там багато цікавого для себе.
Що ж до фільму, то ми дивились того вечора «Грудневу спеку», естонську стрічку про диверсійні групи, котрі засилав Комінтерн у ті країни, які прагнули незалежного розвитку. І цю подію історії своєї країни естонський кінематограф уже зумів висвітлити. Працювали такі групи і в Україні, зокрема на Тернопіллі відома «Червона дванадцятка».
Галина САДОВСЬКА.
На фото: Мирослав ІРЧАН.
Фото з вільних джерел