5 ЛИПНЯ ВІДЗНАЧИВ СВІЙ 95-ЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ ВІДОМИЙ ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АКТОР, РЕЖИСЕР, ДРАМАТУРГ, ВЕТЕРАН ВІЙНИ, НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ ПЕТРО ТРОХИМОВИЧ ЛАСТІВКА
«Віє вітер, вітер вільний…» — чується мотив відомої пісні з «Наталки Полтавки». Сміюся собі тихенько. Це до мене йде Петро Трохимович Ластівка. Старече тіло, а душа — молода! Усміхаючись, заходить у кабінет. «Це я, ласточка, прийшов. Як тут у вас справи?» І розмовляємо довго про все: театр, нові постановки, молодих акторів, про життя, про щастя…
Народився Петро Трохимович 5 липня далекого 1922 року в Савинцях Київської області — найкращому, за його словами, селі у світі, де розкішні ставки, очерети, левади… Ось як писав про нього у своєму вірші:
Савинці мої з левадами,
З полями золотистими жита і пшениці.
Я вдихаю рідного повітря аромат
І п’ю цілющу воду з рідної криниці.
Савинці — моє село, моя душа,
Заквітчане садками яблуневими,
Найкраще в світі птахами оспіване,
Врятоване святими оберегами.
На життєвому шляху Петра Трохимовича були раннє сирітство, Голодомор, війна… Та ніщо не зламало мрії стати актором. Бажання служити театрові передалося від батьків, а оберегом його мистецької долі став титан української національної сцени Амвросій Бучма. «Працюючи у театрі, — розповідає Петро Трохимович, — я виконував заповіт свого учителя: отримавши роль, шукав серед простих людей свій сценічний характер, бо пошук — щоденна робота для актора».
Акторський хист Петра Ластівки розкрився у Закарпатському і Чернігівському театрах, а окрилився його талант у Тернопільському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. За сценічне життя (а зіграв Петро Трохимович понад сотню ролей!) втілював образи і королів, і князів, і старців, і воїнів, і простих хліборобів, але найціннішими для нього залишились ролі Петра («Наталка Полтавка») та Левка («Майська ніч»). Переспівав і нині прекрасно співає усі арії з музичних вистав і оперет. «Театр — це моє серце!» — каже Петро Трохимович. Власне театр надихнув його стати автором таких п’єс, як «Міль», «За волю Карпат», «Дівчина з Десни», «Обличчям до сонця», повісті «Сльози солдата»… Про себе ювіляр каже: «Я актор-гладіатор, що осідлав трьох Пегасів: Сцену, Драматургію та Поезію».
Свою життєву і сценічну долю Петро Трохимович знайшов теж у театрі, одружившись із талановитою актрисою Марією Божко, нині, на жаль, уже покійною… «Ми із Мусінькою (так ніжно називає свою дружину, витираючи сльози), як ті «волики», майже сорок п’ять років йшли разом. Вона була не тільки моїм коханням, а й вірною подругою. Її думка і порада були кришталевим зернятком правди й істини мого життя…»
З їхнього «ластів’їного» гніздечка вилетіло ще два творчих покоління: син Петро Петрович Ластівка — заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Черкаського академічного обласного українського драматичного театру, внук Юрко — режисер кіно і телебачення у Києві.
Здається, мав би Петро Трохимович у свої 95 знати усі життєві формули. Але й сьогодні він, згадуючи пройдений шлях, не на всі знає відповіді. Лише серце й душа все більше чомусь збентежено линуть у рідне село Савинці.
Там, під кущем калини, зарита частка мого тіла,
Тому й протягую до тебе руки,
Я на колінах звертаюся до тебе
В години щастя, туги і розлуки.
Савинці — моя земля, моя оселя,
Я на війні ніс тебе у серці,
Для мене ти — Едем землі святої,
За тебе бився я на кривавім герці.
Тож колектив Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка щиро вітає Вас, Петре Трохимовичу, із 95-літтям. Бажаємо Вам міцного здоров’я та довголіття, шановний наш ветеране. Низько вклоняємося перед Вашою невгасимою творчістю, яка залишить спогади про Людину-легенду у пам’яті ще багатьох поколінь.
Ірина ПАПУША,
керівник літературно-драматургічної частини театру.
Фото з архіву Петра Ластівки