УЖЕ СПАС ВІДСМАКУВАВ МЕДОМ ТА ЯБЛУКАМИ. І СОНЦЕ ЩЕ ТЕПЛЕ І ЩЕДРЕ, АЛЕ ВЖЕ ДЗВЕНИТЬ СТРУНАМИ ПРЕЛЮДІЯ ОСЕНІ. ОСТАННЯ ДЕКАДА СЕРПНЯ. ГУПАЮТЬ ОБ ЗЕМЛЮ В САДАХ ДУХМЯНІ АНТОНІВКИ І КИЗИЛ, ДІДЬКОВА ЯГОДА, ЩО ЩЕ З ВЕСНИ СПІЛА, СПІЛА І НІЯК НЕ МОГЛА ДОСПІТИ, НАРЕШТІ ПОМ’ЯКШАЛА І НАБУЛА ТЕМНО-КРИВАВОГО КОЛЬОРУ. У ЖОВТІМ ГОЛОВИЩІ КРИСЛАТОГО СОНЯХА, ЩО РОСТЕ ПІД ВІКНОМ, З’ЯВИЛАСЯ ЧОРНА ЛИСИНА ДОСТИГЛОГО НАСІННЯ. І В’ЮНКИЙ ГОРОБЧИК, УХОПИВШИСЬ ЛАПКАМИ ЗА ТЕ КРУЖАЛО, СТАВ ЇЇ ДЗЬОБАТИ, ЩОБ ПОПИТИ ЩЕ ІЗ НЕ ЗАТУЖАВІЛИХ ЗЕРЕН. ЗОЛОТА ПРЕЛЮДІЯ ОСЕНІ…
У квітнику розлилися пастельними тонами айстри, півники і гладіолуси, витягли із-за паркана свої довгі шиї. Та найяскравіші, найпомітніші в тім різноцвітті майори з оксамитовими пелюстками. Усе квапиться відбуяти, відпломеніти у вибуху кольорів, щоб встигнути до холодів зав’язати і виплекати насіння, щоб не щезнути в безвісти і повторитися в наступній прелюдії осені. Дала про себе знати перша просідь у зеленій чуприні клена, а каштан уже давно стоїть пофарбований бахромою, тільки зеленкуваті колючі кульки плодів світліють цятками на тлі відмираючого скрученого листя. Ми вже й забули, який він на вигляд — нормальний осінній каштановий лист.
Уранці річкові береги з верболозами накриває молочно-біла ковдра. Не видно навіть причалу, де в’яжуться човни. Там три верби схилилися, мов журяться вони…
Сумна арфістко, рученьки вербові,
По самі плечі вкутана в туман,
Зіграй мені мелодію любові,
Ту, без якої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини,
Зіграй усе, що тільки попрошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлинний
Тобі над полем в небі напишу…
Сумує разом із вербами поетичним рядком Ліна Костенко. Та ось що не день припізнюючись усе більше і більше, сходить червоне сонце. У рожевому мареві чітко вимальовується хитро сплетена павуком сітка, і крихітні краплинки на її ниточках видаються разками перлів. Золота прелюдія осені…
Попри курні степові дороги рудіють високі стерни, і п’янкий дух жнив як дитячий спомин, лоскотно бентежить наші груди. Ластівки, чи не найулюбленіші самосели в наших коморах і стайнях, уже збиваються в зграї, всідаються на дротах, тихо цвірінькають, обговорюють свій скорий вирій. А внизу прокладають борозни трактори і за ними один перед одним ходять довгоногі лелеки, виловлюючи всю шкідливу живність, що заховалася в землі. Щойно виоране пожнивне зяблеве поле виблискує масними скибами. Зустрічне сонце виграє на вершинах тих чорних хвиль і здається, що то справжднє море, не знати з яких причин застигло в голубому просторі.
Ще тиждень-півтора — і кинуте в борозну озиме зерно проб’ється до світла брунатно-малиновою щіткою. Рясні росинки на голках тих пагінців спалахнуть діамантами в променях ранкового сонця. А з городів потягне запах спаленого картоплиння. Той дим вітчизни, який нам солодкий і приємний. Тоді з неяскравих небесних висот до нашого слуху долине тужне курли-курли, справжнє, не з фантазії поета. І такий жаль, такий щем стисне нам серце. Що літечко минуло, а з ним те, що не збулося. «До побачення літо, до побачення, на тебе я даремно сподівалася…» Тихо заспіває одинока, та, якій уже не двадцять вісім, а їй все не таланить знайти того єдиного. Чи то високі стандарти вимог до супутника, чи просто недоля. Як у двох птахів із занадто широкими крилами, які заважають у їхньому спільному польоті. І дідусь, що мружиться на сонці. Мабуть, це останнє літечко, останнє тепло в його довгому, можливо, уже й немилому житті. Чи переживе ще нинішню Пилипівку, пору, коли старенькі помирають найчастіше — залетілою в квартиру вікна горлицею б’ється тривожна думка.
Курли-курли-курли — для когось сумний і безнадійний, а комусь радісний той дзвіночок із піднебесся. Уже куплені обручки, визначені гості. Дзвенять тоді весілля нашим краєм і пахне за столами караваєм… Хтось стане на вишитий рушник своєї долі, і життя піде по-новому колу. Золота прелюдія осені…
Василь БУРМА.
Фото автора