Львівський національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької цьогоріч святкує подвійний ювілей: 170-річчя відкриття в цьому місті першого театру (який, до речі, входив тоді до трійки найкращих у Європі поруч із «Ла Скала» і «Паризькою оперою») та 100-річчя власне заснування Театру імені Марії Заньковецької. Яскраву сторінку в історію заньківчан вписав їх багаторічний режисер і актор, Шевченківський лауреат, народний артист України Федір Стригун. Але й для Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Т. Шевченка Федір Миколайович свій, близький і рідний, адже поставив тут низку яскравих вистав. Він всіляко підтримує і «Тернопільські театральні вечори. Дебют» (цьогоріч вони відбулися уже вп’ятнадцяте): або очолює журі фестивалю, або перебуває у його складі. А ще Федір Стригун залюбки спілкується із тернопільськими журналістами, має серед них щирих прихильників і друзів. Тож розмовляємо з ним і про наш фестиваль, і про театральну реформу, і про долю українського театру загалом.
Соромно змагатись зі студентами
— Світлої пам’яті театрознавець Ніна Новоселицька називала «Тернопільські театральні вечори» «вересневою розрадою». Чи був для вас розрадою наш цьогорічний фестиваль?
— Був! Він таким і є, і без нього було б уже сумно, якби його раптом не стало. Хоча цьогоріч він був дуже вже легковажним. У тому плані, що у назві фестивалю є оте слово «Дебют», а дебютів немає. Але є люди, які тепер без роботи, випускники, зокрема київських театральних вишів. Вони не хочуть їхати у провінцію працювати, та й нема де, в театрах усі місця зайняті. От і шукають місце під сонцем, створюють свої театри. І це добре, що вони придумують собі роботу, збираються в колективи, ставлять вистави, які дають можливість заробити собі хоча б на прожиття.
Але коли вони їдуть на фестивалі, в яких беруть участь національні та академічні театри, то це трохи неправильно. Для них годилося би проводити окремі фестивалі з обговоренням молодіжних вистав фахівцями, щось на кшталт майстер-класів. Щоб можна було їм щось підказати, порадити. На мій погляд, це мало б бути продовженням навчального процесу.
Коли ж їх ставлять у змагальний процес на рівні з професійними театрами, то й маємо такий результат: ніхто не отримав перших премій — ні за режисуру, ні за кращі чоловічу та жіночу ролі. Не знайшлося гідних.
— Ваша оцінка отих пошуків себе молодіжними театрами?
— Якщо театр піде у той бік, який ми побачили на фестивалі у виставах молодих, то це сумно. Я не проти молодих. Заради Бога, хай вони розвиваються. «Всі мистецтва добрі, окрім нудних», казав Козьма Прутков. І це правда. Але ж, але ж…
Ось подивилися ми на фестивалі ці вистави, поаплодували. А вдруге, втретє хто на них піде? Для репертуарного театру це не прийнятно, він не може ставити вистави на один-два покази. У нас, у Театрі імені Марії Заньковецької, «Богдан Хмельницький» йшов сто разів за один лише сезон! «Олекса Довбуш» — сто вистав за сезон. «Данило Галицький» чи той же «Мазепа», чи «Маруся Чурай»: за три роки по триста разів кожну з вистав зіграли.
Тому як можна порівнювати Національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької і театр Києво-Могилянської академії? Соромно з ними змагатися, ми ж в різних вагових категоріях.
«Усі хочуть весело жить»
— А як вам оті епітети: провокативний театр, провокативна вистава?
— Та не було там ніякої провокації! Я казав їм: якщо вже щось провокуєте, то робіть це по-справжньому, щоб глядач вам повірив, а не так половинчасто, боязко. Ви ж подивіться, які п’єси вибирають нині для постановок, і це стосується не лише молодіжних театрів: суцільні плачі, нарікання, жалі…
Театр — справа серйозна. Згадайте поетове: «Над вымыслом слезами обольюсь». Багато хто й не уявляє, який величезний вплив має театр на суспільство. Звичайно, він має бути і політичним. Поки що я не бачив жодного політичного театру. Усі чомусь від нього тікають.
А втім: тільки-но театр хоче серйозної розмови, глядач на неї не йде. Про це наш корифей Карпенко-Карий дуже точно сказав: «Нині в публічності знизився смак до хорошого літературного репертуару… Всі хочуть голих жінок, і всі хочуть весело жить. А на такому веселому грунті виростає цинізм до прекрасного і вбиває й скоро витравить усе святешнє з людської душі». Цим словам сто років, а ніби про сьогодення сказано. От і думаєш, перш ніж братися за серйозну виставу: для кого її ставити? Люди думати не хочуть.
— На одному з наших фестивалів ви твердили, що не можна показувати на сцені каліцтво…
— Це не я, це мій педагог казав, що фізичні вади, каліцтво не можна показувати на сцені — це не мистецтво.
— А ось таке захоплення еротикою, імітацією сексуальних сцен, це мистецтво?
— Я в «Украденому щасті» теж показав ніби секс.
— Хіба можна порівнювати отой витончений чуттєвий танок з вульгарщиною, яку ми бачили в інших виставах?
— Так, там є любов, бо вона все одно перемагає. У будь-якій ситуації. Я про це поставив не одну виставу і далі ставитиму. Бо любов — це святе, це від Бога. А всі оті роздягання жінок на сцені — це не мистецтво. Якщо й робити це, то в художній спосіб. Має бути художнє відтворення таких речей.
«Нас штовхають у бізнес»
— Влада нині хоч якось допомагає театру, культурі загалом?
— У неї багато інших проблем, але культуру ми втрачаємо. Глядачів є багато: і тут, у Тернополі, і в нас — аншлаги. Але в людей немає грошей, щоб піти до театру, через це ми не можемо підвищити ціни на квитки. А нас штовхають у бізнес, на самоокупність, на госпрозрахунок. Це ж дурниця. Не треба робити ринок з театру. Навіть наші корифеї так не працювали. Податки з театру деруть великі, ПДВ скоро вже задушить. А зароблена копійка для сцени потрібна, щоб було що показувати людям.
Відчуваю непрофесіоналізм у всьому, в усіх професіях: в економіці, в бізнесі (хоч там легше, бо там свої гроші), в театрі, в опері, в оркестрах, у журналістиці. Всі пішли заробляти гроші, все перетворюють в шоу. Більше того, все знецінюється. Глибини немає і в мистецтві, і в людях. Утрачено співчуття. У мене таке враження, що люди сьогодні нічого не читають, нічого не знають. Сидять у комп’ютерах, смартфонах і гаджетах. А яке засилля телевізора, що зомбує людей. Скільки легковажних програм — і все «смєха»: «Ліга смєха», «Розсміши коміка», «Мільйон за коміка»… І всі сміються. Суспільство нагадує фільм «Весілля в Малинівці». А театру куди діватися?
— І реформа не дає просвітку?
— Це паскудство, а не реформа. Я, режисер, набираю трупу, то розраховую, яких акторів треба театру. Мені ж кажуть: ти не маєш до цього стосунку, це комісія розглядатиме. А в тій комісії не мають права бути ні директор-художній керівник театру, ні головний режисер. А хто ж буде? Громадськість. А звідки та громадськість знає, що театру потрібно? Страшне щось відбувається: тепер чиновники, бюрократи усе вирішують за нас.
— І руйнують театр…
— У мене теж створюється таке враження, що п’ята колона намагається це зробити. Як знищила уже проводове радіо, кіно…
— Та кіно нібито вже відроджується.
— Побійтеся Бога! Оте, що сьогодні знімають двома мовами, це ще не кіно. Є винятки, звичайно: «Поводир» Саніна, Янчук знімає непогано. Може, з часом щось і появиться гідне. А то ми отримуємо на фестивалях призи за фільми, де якщо не глухонімі знімаються, то німі. За це нас нагороджують. А де ж гідні художні фільми?
Здивувати Європу можна тільки своїм
— Кажуть, якщо дорога не веде до храму, то навіщо та дорога? Наше покоління сприймає театр як храм. А нині отой вульгаризм, несмак, використання ненормативної лексики обривають ту дорогу. Чи вирветься театр із цієї пастки?
— Театр завжди хоронили. За моєї пам’яті це було тричі. Кіно ніколи не хоронили, а воно взяло і вмерло. Не стало грошей, відійшли творчі люди, нових не підготували — і тихенько жухнуло все. А театр ніколи не зникне. Він може знидіти трохи. Проте все одно знайдеться людина, яка зробить щось таке, що всі ахнуть, і в театрі запанує нове життя. Це триматиме його.
Ось кажуть, що йдемо в Європу. І що, ми поїдемо вчити Європу грати Теніса Уільямса, Мольєра чи Шекспіра? Нам треба їх грати для своїх глядачів, для свого самовдосконалення. А Європу ми можемо здивувати тільки своїм. І це вже було в нашій історії. Я оце прочитав дивовижні спогади, які ніде не друкувалися, Миколи Карповича Садовського. Коли йому сказали організувати в Ужгороді театр, він організував його. А коли запропонували приїхати з ним у Відень і привезти гарну європейську оперету, він довго прикидав, яка з них могла б підійти для його трупи — і не знайшов. Тоді поставив «Запорожця за Дунаєм» і повіз його у Відень. Це був 1922 рік. Вистава отримала найкращі рецензії. Преса в один голос твердила, як це здорово, як по-свіжому і по-європейському поставлено. Тому не спішімо одягати чужі сюртуки, вони не зроблять нас європейцями.
— Яким ви бачите завтрашній день українського театру?
— Хочу, щоб він був кафедрою. Про це мріяли усі наші корифеї: Карпенко-Карий, Кропивницький, Садовський, Марія Заньковецька. Вони життя поклали, щоб показати зі сцени красу людської душі, людської правди та людської віри. Дуже хочу, щоб на наших виставах були повні зали людей, які знають, чого прийшли в театр і що хочуть з нього винести.
— І, очевидно, у того театру все ж таки мають бути певні «червоні лінії».
— Звичайно. Театр не може пропагувати «чорнуху», нав’язувати людям думку, що все погано. Не можна їх постійно занурювати в негатив. У будь-якій ситуації, навіть найважчій, має бути позитив. На цьому, до слова, тримається весь американський кінематограф. Люди повинні бачити світло в кінці тунелю і не втрачати надії.
— Дякую і за розмову, і за те, що саме такий театр творите й самі.
Розмову вела Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел