ПЕРШОГО ЖОВТНЯ СВІТ ВІДЗНАЧАВ МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МУЗИКИ. А ЦЬОГОРІЧ В УКРАЇНІ З НИМ ЗБІГСЯ І ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ. ТА СВЯТКУВАЛИ МИНУЛУ НЕДІЛЮ НЕ ТІЛЬКИ МУЗИКАНТИ І ВЧИТЕЛІ, А Й НАЧАЛЬНИК ОБ’ЄДНАННЯ «ТЕРНОПІЛЬГАЗ», ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА «ЗА ЗАСЛУГИ» ОЛЕГ ІВАНОВИЧ КАРАВАНСЬКИЙ: ЙОМУ ВИПОВНИЛОСЯ СІМДЕСЯТ. МЕНІ ЛЕГКО ПИСАТИ ПРО ЦЮ ЛЮДИНУ, БО ЗНАЮ ОЛЕГА ІВАНОВИЧА БАГАТО РОКІВ, БАЧИЛА ЙОГО В РІЗНИХ СИТУАЦІЯХ, УТАЄМНИЧЕНА У НЕПРОСТУ ІСТОРІЮ ЙОГО ЖИТТЯ ТА ГІДНІ ВЧИНКИ НА РОЗДОРІЖЖЯХ ДОЛІ.
ВІН ІЗ СЕЛЯНСЬКОЇ СІМ’Ї, народився в селі з гарною назвою Красівка Тернопільського району. Вже в дитинстві в хлопчини проявилося співчуття до людей, яке проніс через усе своє життя. Школярем хотів стати головою колгоспу, щоб… завезти у кожну селянську хату солому, аби люди не крались ночами на колгоспне поле і не носили її веретами для своїх корівок. Коли їх ловили, то суворо карали. Тож часто цим займалися діти. Їм і втекти було легше, та й кара була меншою. Дитячим серцем Олег Іванович відчував ту несправедливість, тому й прагнув стати головою колгоспу, щоб виправити її.
Узагалі, із рідним селом у нього пов’язано багато спогадів. Він завжди, чим може і як може, допомагає односельцям. Найбільшою радістю було, коли провів у Красівку газ. Єдине, що засмучувало ту радість: до цього дня не дожив його тато, який часто мерз і так жадав тепла.
Кілька років тому Олег Іванович написав книжку про рідне село «Моя Красівка». Книжка як книжка, тепер таких видають багато. Але мене приємно вразило в ній те, що автор на догоду політичній кон’юнктурі не викинув жодної сторінки із життя своїх односельців суперечливого ХХ століття. З повагою пише і про тих, хто був в УПА (таких чимало було і в його родині), і про тих, хто воював «на боці Червоної армії». Серед останніх — і його тато, мінометник із Красівки єфрейтор Іван Караванський. Він був удостоєний двох медалей — «За перемогу над Німеччиною» та «За перемогу над Японією». А ще йому разом з групою інших бійців дякував Й. Сталін (наказ №372 від 23 серпня 1945 року) за те, що «війська Першого Далекосхідного фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Мерецкова форсували ріку Уссурі, прорвали Хутоуський, Пограничненський і Дунінський укріплені райони японців, подолали важкодоступну гірсько-тайгову місцевість, просунулись вперед на 500 кілометрів і заволоділи містами Мішань, Гірії, Яньцзи, Харбін…» Солдатський подвиг в усі часи вартує пошанівку, і Олег Іванович завжди пишався своїм батьком — у мирному житті гарним майстром, столярем і дуже мудрим чоловіком.
А ЩЕ У КНИЖЦІ Є РОЗДІЛ, присвячений красівчанам, які у мирні часи служили в армії. «Тоді ні в кого навіть у гадці не було не йти до армії, — згадує Олег Іванович. — Служили всі, і це вважалося почесно і навіть гордо. Свої проводи до війська пам’ятаю як сьогодні, адже проводжали мене… усім селом». Три роки служив він на Далекому Сході, і то був період радянсько-китайського збройного конфлікту, Караванський був у центрі подій на острові Даманському. Проте службу згадує із вдячністю: «Відмінний батальйон, офіцери-фронтовики, від яких ми, молоді солдати, переймали справжню дисципліну і високу культуру. Одна з рот складалася винятково з галичан. 97 наших хлопців вивели частину у зразкову».
Він мав шанс залишитися у війську, і, напевно, якби зробив це, з нього вийшов би гарний офіцер. А ще дуже мріяв літати. Нині каже: якби довелося починати життя спочатку, обов’язково піднявся б у високе небо. Проте склалося, як склалося: удома чекали батьки, кохана дівчина, та й думка, що доведеться назавжди полишити Україну, його лякала.
ПРО ЙОГО КОХАННЯ можна розповідати окремо. Вони з Олею (Ольгою Степанівною, а насправді Мирославівною) однолітки, навчалися разом у Великобірківській середній школі. На той час вона була єдиною золотою медалісткою, потім закінчила Львівський держуніверситет. Вірно чекала коханого Олега із війська. Коли одружувались, розумів, що до своїх «гріхів» перед радянською владою (близькі родичі були в УПА, декого і в Сибір вивезли) добавляв й Олині: її батько взагалі був крайовим провідником СБ Подільського краю, а 1947 року загинув у Купчинцях, це в Козівському районі. Але кохання було сильнішим, та й не в характері Караванського йти проти власної совісті. В них щаслива й дружня сім’я, над якою не мають влади ні роки, ні обставини.
Це нині, з висоти прожитих літ, збоку видається, що він весь такий успішний, усіма шанований, в орденах та подяках. Насправді ж на роздоріжжях долі його добре й поколошматило. Але порядність, працелюбність, любов до людей (це спадок родини), уміння організувати справу, добиватись поставлених завдань, повага до колективу, до справи, якій присвятив себе, врешті-решт перемагали. Так, понад двадцять літ не приймали в партію, бо неблагонадійний. Прикро, звичайно, але ж не смертельно. І без партії піднявся від рядового слюсаря до заступника начальника об’єднання. А коли постало питання, що треба його очолити, у Києві кращої кандидатури за Караванського не бачили. Тоді всю відповідальність на себе за це призначення взяв другий секретар Тернопільського обкому партії Віктор Шемчук, який був куратором газового господарства області. За його сприяння Олег Іванович і «Тернопільгаз» очолив, і партквиток отримав. Того ж таки 1987-го, коли прийняв «Тернопільгаз», колеги обрали його всеукраїнським старостою газовиків.
Тридцять літ Олег Іванович очолює об’єднання. Не зупинятимусь на його успіхах, вони у всіх на слуху. Скажу тільки: наша область стала лідером з газифікації: із 1050 її населених пунктів у 921-му нині є газ. Як керівник він багато уваги приділяє дисципліні (вона тут майже армійська), відповідальності працівників за доручену справу. Водночас дбає про їхній відпочинок, проведення дозвілля. Де ще в Тернополі на підприємствах, попри всі фінансові труднощі, рік у рік проводять огляди художньої самодіяльності, спортивні змагання. А ще в «Тернопільгазі» кажуть: керівник хоч і вимогливий, але першим приходить їм на допомогу в біді, підтримує, розраджує. З власної кишені не раз вийме гроші і віддасть тому, у кого крайня скрута. І в лікарні провідає, і в сім’ю навідається. А коли для когось із працівників настає остання година, він неодмінно не лише проведе в останню дорогу, а й частину клопотів візьме на себе. Він із тих останніх могікан серед наших керівників, яких, як власна, болить чужа біда.
ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ я вже згадувала про цей факт, але повторюсь, бо він справді промовистий. З його численних нагород чи не найбільше відповідає його сутності почесне звання «Галицький лицар» (отримав його як кращий меценат краю). Він справді лицар — у стосунках з друзями, жінками, у ставленні до роботи і людей, у сприйнятті світу. Його негласне правило: «Якщо можеш допомогти людині — допоможи». Пригадується, моя мама довго була без газу в хаті. До плити у літній кухні його провели, а хату опалювали дровами. Ми вже втомились їх різати та рубати. Коли сказала про це Олегові Івановичу, він подивився на мене з таким докором: «Галю, ви знаєте мене — і ваша мама досі без газу!?» Тоді було літо, а взимку у мами стояв уже котел і трубами розтікалось таке жадане і надійне тепло. Я ж досі пам’ятаю той докірливий погляд Караванського.
І ще один промовистий факт з його біографії: на півроку він «ходив» у владу, і серйозну — був першим заступником голови облдержадміністрації. Хтось про таке мріє і, як потрапляє туди, добровільно з посади не йде. А Олег Іванович, коли побачив, що не має жодних реальних важелів впливу на ситуацію, покинув, здавалось би, таку престижну посаду і повернувся в газове господарство, до конкретних справ і очевидних результатів. Випадок унікальний, принаймні у наших краях.
А від минулої осені у нього з’явилось ще одне громадське доручення — Олег Караванський очолив конкурсну комісію з присудження звання «Людина року», серед засновників якого є і наша редакція. І тут відразу повіяли свіжі вітри. З його ініціативи було вирішено не обмежуватись лише поданнями, що надходять самопливом, бо вони часто організовані, люди подають їх самі на себе. Комісія мала б і сама проявляти ініціативу і підказувати колективам, хто насправді вартий такого високого звання. Саме за такою підказкою серед людей року-2016 з’явились і захисник Луганського аеропорту, а нині райвійськком у Заліщиках, і параолімпієць, уже триразовий чемпіон світу з футболу…
ДО СВОЇХ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ долучаю ще кілька думок давніх друзів О. Караванського. Василь Лило, генеральний директор ТОВ «Тернопільбуд»: «Він ніколи не залишається осторонь чиїхось проблем і творить добро, не чекаючи вдячності. Не знаю, чи є ще в області людина, яка б стільки займалася меценатством. За підтримки Олега Івановича розбудовані десятки храмів, видані сотні книг, підведено голубе паливо до осель малозабезпечених сімей». Василь Щиренко, генеральний директор ОСП «Корпорація «Ватра»: «Олег Іванович був і залишається потужним керівником і Людиною з великої літери. Бо мало хто уміє так, як він, вчасно простягнути надійну руку допомоги». Володимир Кравець, ректор Тернопільського національного педуніверситету: «В Олега Караванського є чого повчитися. Його толерантності, любові до людей, величезній повазі до старших. Умінню розуміти і прощати, гуртувати довкіл себе однодумців. А ще — неймовірній працелюбності і володінню інформацією з багатьох питань… Знаю, який Олег Іванович прекрасний сім’янин, як доглядав він своїх батьків, як трепетно ставився до них. Такої самовідданої синівської любові не так уже й багато трапляється серед людей…»
Ось так пазл за пазлом вимальовується портрет людини, котру знає вся область і яка знає, що таке людська вдячність. Тому-то за його здоров’я минулої неділі молились і в греко-католицьких, і в православних церквах, а телефон ювіляра не змовкав кілька днів від дзвінків та есемесок численних друзів. До цих вітань долучаємось і ми: з роси і води Вам, шановний Олеже Івановичу. На Вашому трудовому і життєвому полі зріє щедре добірне жниво. Хай дарує Вам Господь ще багато літ, щоб милуватись і втішатись ним.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел