МАЛО ХТО ТЕПЕР ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ЗНАМЕНИТЕ ГАСЛО «НАЦІЄ, ЗА СЕБЕ ПОМОЛИСЬ», ЯКЕ У ДНІ ДЕРЖАВНИХ СВЯТ ЗВУЧИТЬ В УСІЙ УКРАЇНІ, НАЛЕЖИТЬ ПОЕТОВІ ОЛЕКСАНДРОВІ СМИКУ. ТАЛАНОВИТИЙ МИТЕЦЬ, ПОЕТ, ДРАМАТУРГ, ПУБЛІЦИСТ, АВТОР І ВИКОНАВЕЦЬ ВЛАСНИХ ПІСЕНЬ, ХАРИЗМАТИЧНА ОСОБИСТІСТЬ-ІНТЕЛЕКТУАЛ, ЯКИЙ ПУБЛІЧНО ГОВОРИТЬ ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖУТЬ СКАЗАТИ ІНШІ, СУЧАСНИЙ КЕРІВНИК ІЗ ВУЛКАНОМ КРЕАТИВНИХ ІДЕЙ І ЗАДУМІВ, БІЛЬШІСТЬ ЯКИХ УСПІШНО ВТІЛЕНІ У ЖИТТЯ, І ПОПРОСТУ ПРИВАБЛИВИЙ ЧОЛОВІК ІЗ ГОЛЛІВУДСЬКОЮ ЗОВНІШНІСТЮ — ВІДЗНАЧАЄ СВОЄ ЖОВТНЕВЕ 60-ЛІТТЯ.
НАПЕРЕДОДНІ СВЯТКОВОГО ДНЯ Я ЗУСТРІЛАСЯ З ЮВІЛЯРОМ.
— Ювілей — гарний привід згадати минуле, оцінити теперішнє і спрогнозувати майбутнє. Проте без джерела не було би річки. Тож пригадаймо, як почався Олександр Смик, якого ми знаємо: батьки, перше поетичне слово, перша власна мелодія…
— На відміну від родин, що давали виховання, зберігали традиції, у мене була звичайна родина, яка день і ніч працювала, а на виховання дітей — нас було троє — особливого часу не мала. Дитинство минуло в Рівному, хоч я східняк, родом із Сумщини. І от, напевно, середовище рідного провулка Кавказький мене формувало, а було воно унікальним: за стінкою мешкала референт Степана Бандери тітка Валя, за сусіднім двором жив ад’ютант Власова, навпроти — командир «іструбків» дядя Міша, добрими сусідами були родина українських інтелігентів Каганців, того самого Ігоря Каганця, автора книжки «Пшениця без куколю» (Ігор Каганець — український письменник, дослідник, футуролог. — Т. Д.), поляк Дзот, українські музиканти й актори Книши-Миськови, ми з ними потім породичались, єврейська лікарська родина. Наш маленький провулок — наша маленька оаза!
Моя перша пісня, що стала найвідомішою, — «Яблуневі зливи»: у сусіда дяді Міші падали яблука у траву, яку він ніколи не косив, плоди білого наливу: «Яблуневі зливи білого наливу / Спогади дитинства пригадали нам».
Моя родина пережила два голодомори, було багато втрат на війні, бо кожен із чоловіків брав зброю на захист держави. Коли мама помирала, вона передала мені свій молитовник, до речі, українською мовою, 1932 рік, Сумщина.
Розумієш, усе, що нам розповідають книги, на мій погляд, неправильна історія. Справжня історія мозаїчна, і вона має складатися з історій родин. Моя уява метафорично змальовує великий дирижабль, що був би наповнений такими історіями, такими печалями і мужніми вчинками не генералів, не полководців, а звичайних людей.
— Сталий запит на бардівське мистецтво був у суспільства завжди, не зник він і тепер. Ти відомий в Україні та в Європі насамперед як виконавець власних пісень, продовжуєш творити і виступати з концертами, отже, життя мистецької богеми тобі відоме зсередини. Як вдалося не піддатися численним спокусам, адже ми знаємо чимало імен талановитих митців, хто програв це протистояння?
— Якщо чесно, я б не сказав, що ми убережені від цих спокус. Нікому з митців, який скаже, що він білий і пухнастий, я не повірю — мені сьогодні це дозволяє мій вік і мій стаж у мистецькому середовищі, котрий налічує більше сорока років. Я брав участь у богемних вечірках, вечорах за багаттями, водіннях «кози»… Згодом прийшло усвідомлення трагізму ситуації, коли стільки талановитих людей спивається і гине. Творчість потребує стимуляції: хтось стимулює себе бігаючи, хтось — попиваючи винце, третій — покурюючи травку. А мистецький катарсис має бути! Володимир Висоцький правильно зауважив, що все від Бога. Так, від Бога! — «Поет підзвітний Богові. І тільки».
Ніколи не забуду, коли я почав писати пісні українською мовою — це також був злам, адже ми виховувались у російськомовному середовищі, це був Союз, і людина, яка думала українською, писала українською, була на пальцях рахована. Я один з перших почав писати українською, точніше, нас було двоє Олег Покальчук і я, потім ми третього — Едіка Драча — знайшли (сміється. — Т. Д.). І от ми почали цей рух, який нині вважається… традиційним. Мої численні колеги по бардівському цеху сприйняли цей перехід дуже негативно. Тоді й написалося: «Ми наполняли зал, шумел восторг, как улей / Простую речь повысили в цене, / А кто-то рисовал кресты на спинках стульев, / А мне нарисовали на спине». Ти був ізгоєм тоді, тому що ти був першим. І це найстрашніше.
— Твої пісні відкривають слухачам очі на українську реальність. Відома письменниця і дисидентка Олена Бондаренко назвала тебе геніальним бардом. Чи легке перо у твоєї Музи? Як пише твори Олександр Смик? І коли? Вночі? У нечисленні години спокою, між шаленими ритмами буденності?
— Колись дуже любив на вокзалах писати. Вокзали, електрички… сідаєш на якусь лавочку, дивишся-споглядаєш… Я дуже люблю деталі, коли з маленької несподіванки виходить зовсім інше бачення. Мені не подобається примітивно говорити про якесь листячко, про неозоре небо. Я говорю про звичайні, прості, елементарні речі, які бачать всі, навіть «Неоголошена війна» (історія України в піснях, сім дисків, 119 пісень. — Т. Д.) — це абсолютні реалії. Всі мої пісні, майже вся моя творчість, я не боюся цього слова, автобіографічна: це було зі мною, це було близько, це було навколо, і це дуже важливо.
— Скажи, будь ласка, скільки книг ти видав, скільки дисків записав? І взагалі, скільки пісень створив за своє творче життя?
— Мене всі чомусь сприймають тільки як поета-пісняра, але ж у моєму житті були різні періоди, коли я працював і в інших жанрах: видав репертуарний збірник для бандури, публіцистичні твори «Україна провінційна» та «Шлях до самодостатності»; тривалий час працював журналістом, редагував кілька видань, друкувався як театральний критик і як критик-мистецтвознавець; писав п’єси — у 1990 році визнаний кращим драматургом України, мої драматичні твори ставили на сценах театрів, тоді ж мене назвали кращим молодим поетом-піснярем України. А всього видав 22 книги; дисків (з альбомами, коли ще були касети) — понад 30, пісень близько 600!
Я щаслива людина, на відміну від багатьох, адже працював з колосальними композиторами: Ігорем Білозіром, Олександром Злотником, Олександром Шевченком, Іриною Кириліною.
Моїми наставниками були митці зі світовими іменами: мистецтвознавець Тамара Булат, Алла Любченко. Я працював з прекрасними вокалістами, співаками, писав для Василя Зінкевича; мої пісні, наприклад «Жінка другова», у репертуарі близько сорока виконавців, починаючи від Національного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки чи Волинського державного академічного народного хору і закінчуючи гуртом «Піккардійська терція».
Іноді можна почути — лауреат ордена такого-сякого, п’ятого-десятого. Мене не цікавить лауреатство. Мене цікавить ефект, який дає виконавство. Наприклад, перша «Червона Рута», де звучало 37 моїх пісень, із 14-ти нагород фестивалю моя пісня «Мені потрібно зовсім небагато» взяла вісім призів, а пісня «Щоденники Довженка» отримала приз журналістів! Коли весь стадіон встає, ти плачеш, як мала дитина, бо розумієш — ось воно, пройняло! Оце справжня цінність!
Я не хочу оплесків авансом. Мені не треба звань-нагород, яких не заслуговую. Для мене, наприклад, із тих численних премій, які отримав, найдорожчі дві: це, по-перше, Премія імені Василя Стуса (2008 рік), яку вважають другою після Шевченківської. Щоправда, ніхто не знає, за що її дають (сміється. — Т. Д.), а її дають за вірність тому шляху, який ти обрав, тобто свідчить ця премія про те, що мої твори були за всі пережиті часи та суспільні катаклізми цікавими, гострими і мали в собі Україну. І друга вельми престижна премія — «Визнаніє» Краківської конфратерні поетів, яку я отримав 1995 року. Мрію, щоб у нас була подібна премія, де рівний по перу буде оцінювати творчість і напише: визнаю тебе за рівного! Ось де справжнє визнання! Ти рівний рівному, ти маєш однодумця! В поезії, в літературі, взагалі, у творчості мати однодумців дуже важливо.
— За Артуром Міллером, гроші у житті не мають жодного значення, особливо, коли вони у вас є. Більшість українських інтелігентів за нових часів перейшли в категорію «нових бідних». Прокоментуй, будь ласка!
— Згоден, якщо гроші у тебе є, то вони справді не мають значення. А щодо інтелігенції. У будь-якій країні вона малочисельна, як правило, не більше двох відсотків від загальної кількості жителів, незалежно чи це Бельгія, чи величезна імперія радянська, чи маленький Люксембург, хоча саме рівень інтелігенції визначає сутність нації.
Чому інтелігенція доживає в бідності? По-перше, якщо згадати часи Союзу, то вона обслуговувала ідеологію, була частиною апарату пропаганди. На це працювала купа різних спілок, що давали різні преференції, пільги. Під час розпаду Союзу це було зруйновано. Та головне, інтелігенція завжди опускає таку річ: ми кажемо, що от з’явився якийсь там нувориш, але вибачайте, саме вона вчила того нувориша в школі, інституті, тобто сама породила те, що її з’їло! Яким би великим не був слон, та якщо він потрапить у мурашник… Інтелігенція сама собі зробила ситуацію, яку сьогодні має!
— Якщо прийняти за аксіому, що ідеальних людей не існує, то які негативні людські риси ти можеш зрозуміти і, при потребі, вибачити? І чого — ніколи й ніде?
— Ніколи й ніде? Напевно, я б не ставив так питання. Ніколи не кажи ніколи — оце моя відповідь. А щодо першого, то відповім майже по-християнськи: я не люблю заздрісних, підлих, облесливих, фарисеїв, дуже не люблю фарисеїв, це найстрашніша категорія людей, коли говорять в очі одне, а роблять інше. Я не люблю людей, які можуть оббріхувати та пліткувати, тому що плітки руйнують не тільки сім’ї, вони руйнують державу, вони руйнують людину і творця. А фарисейство породжує те суспільство, яке не може сформуватися в націю.
— Ти третій рік очолюєш — подобається це комусь чи ні — Тернопільську організацію Національної спілки письменників України. Чи має наше спілчанство бодай якийсь ресурс збереження, чи розкол, як у нас водиться, неминучий? Чи подобається тобі бути нашим шефом?
— Прості, нормальні провокаційні питання! (тепер усміхаюсь я. — Т. Д.). Коли мене обирали, я не мав жодних амбіцій щодо підвищення свого статусу. В мене достатньо статусності для того, щоби не бути в числі людей, які стали на старт за це змагання. Отже, це мені не загрожувало, тому я погодився очолити спілку у найважчий період її існування. Найважчий період — це коли приходиш на керівну посаду і розумієш, що ти очолив організацію, яка навіть не підтверджена документально, юридично. Ти маєш організацію, в яку набрали людей до тебе, і ти їх ще до пуття не знаєш. Більшість «розкидана» по районах, по селах, і єдине місце й час, коли ти їх можеш побачити та почути — це збори. На цих зборах говорять переважно один-два-три з присутніх, решта відмовчується, знову ж таки, пізнати їх складно. Через книжки письменника як людину ти ніколи не пізнаєш. Тому я відповім чесно: очолювати організацію тернопільських письменників нелегко!
Чи є шлях до самозбереження? Є. Це, напевно, продовження відповіді про українську інтелігенцію. Пам’ятаєш перші мої слова після обрання? Якщо ви думаєте, що я буду робити за вас вашу роботу — ви помиляєтесь. Якщо хочете працювати разом, ми з вами зможемо не тільки зберегти себе, а й утвердитись. І ще… погодьтеся, небагато обласних письменницьких організацій мають літературні трибуни. У нас є «Курінь», «Золота Пектораль» і, головне, у нас є справжній літературний часопис — «Літературний Тернопіль», який навіть у найскладніші часи для нашої держави утримує Петро Федоришин. А «Вільне життя» — це хроніки культурологічних подій краю. Нате. Користуйтесь. Але й навчіться поважати і підтримувати. Але це можуть тільки справжні письменники та інтелігенти, а не літературні трутні.
За останні роки про нашу спілку в місті та області почали говорити позитивно, і це мене тішить. Інша справа, що не кожен сприймає міру власної участі в організації. Честь, добре ім’я для мене не порожні слова, і я б нікому не радив посягати на них!
— У кожної творчої особистості є в житті своя провідна зірка. Що вело і веде бурхливим морем життя Олександра Смика? Віра у своє призначення? Спраглість до життя і несприйняття memento mori? А чи любов?
— На мою думку, все починається і закінчується любов’ю. Недавно я виступав на вчительському форумі й запитав про призначення педагога. Всі в один голос: давати знання. Ні, кажу: основне призначення учителя, як і, до речі, поета — навчитися самому любити і навчити довколишніх любити когось. І ще мене завжди вела життям непримиренність: «Ми вчилися ходити без конвою, / Дивитись не під ноги, а вперед». Я шалено не люблю колективних речей, я індивідуаліст, і це мене теж рятувало. Ну не можу я думати, як усі, не можу плескати тому, що мені не подобається! Я пересилюю себе вставати тоді, коли всі встають в єдиному пориві, якщо воно цього не заслуговує! Та якщо воно заслуговує, але нікому не подобається, то я буду до останньої краплі крові стояти за те, щоб цю людину підтримати.
— Поговоримо про твою найновішу книжку…
— «Для Бога все вчасно» — це зібрана книжка, це мій біль. У шістдесят років ти хочеш і можеш чесно сказати — так, я зробив справді багато і не соромлюся цього сказати! Але ще, напевно, не все (усміхається. — Т. Д.), якщо Бог мене тримає на цій землі! Я б не хотів, щоби наша дорога до Бога була зі стертими колінами, я хотів би зрозуміти, що для Бога все вчасно: і біль, і розчарування, і любов, і зрада — все кероване, все! Це зібрання вистояних поезій, поділених на п’ять розділів. На превеликий жаль, нині склалося так, що у нас книговидавці не йдуть назустріч письменникові, напевно, я не рейтинговий автор для них. Я їх розумію, та коли усвідомлюєш, що прожив усе життя і можеш опинитися в борговій ямі тільки за те, що прагнеш поділитися своїм словом, — це печально!
— Щиро дякую тобі, друже Олександре, за цікаві, змістовні, оригінальні відповіді.
З нагоди ювілею прийми найщиріші й найкращі побажання здоров’я та добра, любові й ніжності, миру й злагоди! Хай щасливо ведеться і якнайдовше можеться! Хай тобі завжди усміхається богиня удачі Фортуна! З роси й води! Будьмо!
Тетяна ДІГАЙ,
член національних спілок письменників та журналістів України.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел