У НАШОМУ СУХОПУТНОМУ ТЕРНОПОЛІ ЗУСТРІТИ ЛЮДИНУ У ФОРМІ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ УКРАЇНИ — ВЕЛИКА РІДКІСТЬ. ТОЖ КОЛИ В ОБЛАСНІЙ ФІЛАРМОНІЇ, ПІД ЧАС ПРЕЗЕНТАЦІЇ КНИЖКИ ПРО ПОЛЕГЛОГО НА СХОДІ УКРАЇНИ ТЕРНОПОЛЯНИНА ОЛЕКСАНДРА ОРЛЯКА, ПІДНЯВСЯ НА СЦЕНУ МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК У КАПІТАНСЬКОМУ КІТЕЛІ, ЗАЛ ЗАМИЛУВАВСЯ НИМ. А ЯК ПОЧУВ ІСТОРІЮ ЙОГО СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ, АПЛОДУВАВ ДОВГО ТА ЩИРО. СПРАВДІ, ЯКІ НЕПРОСТІ ВИПРОБУВАННЯ ВИПАЛИ НА ДОЛЮ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ. І ДАЛЕКО НЕ ВСІ ПОДОЛАЛИ ЇХ ГІДНО, ЯК СВЯТОСЛАВ ВЕТЛИНСЬКИЙ. ДЕХТО З ЙОГО ДРУЗІВ, УПЕВНЕНИЙ ОФІЦЕР, УЖЕ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖЕ СКАЗАТИ: «МАЮ ЧЕСТЬ!», БО ЇЇ ВОНИ ВТРАТИЛИ В КРИМУ НАПРОВЕСНІ 2014-ГО.
Святослав — тернополянин. Він закінчив дев’ять класів у третій школі та вступив до військового училища імені І. Богуна в Києві. Потім був військовий інститут телекомунікації та інформатизації. Дипломований військовий зв’язківець у 2010-му отримав скерування головним інженером військової частини в Севастополь. Коли почалася російська окупація Криму і під ворітьми його частини з’явилися «зелені чоловічки», молодий офіцер одразу зрозумів, що то російські військові, хоч і без розпізнавальних знаків. Як каже, це було видно і з професійної координації їхніх дій, і по тому, як вони тримали зброю. Натомість зброя українських військових була наглухо закрита, її ніхто не збирався їм видавати.
Оцінивши ситуацію, Святослав Ветлинський зібрав двадцятеро своїх друзів, і вони допізна вирішували, як їм без зброї нейтралізувати тих «зелених чоловічків». А на ранок виявилось, що всі учасники того нічного зібрання уже не з ним, і не друзі. Більше того, командир полку зв’язку власноруч відкрив ворота частини і впустив на її територію російських військових. Коли почалося шикування до підняття російського прапора, Святослав і ще десяток українських військових, які не прийняли такого розвитку подій, відкрито заявили про свою позицію. Виставили на підвіконня динаміки, і коли залунав гімн Російської Федерації, включили український славень і заспівали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». На військових, що не зрадили присягу, чинився потужний психологічний тиск. У будинках, де мешкали їхні родини, раптом не стало світла. Із заблокованих банківських карток не можна було зняти гроші, щоб купити продукти. З українськими військовими ділились їжею, теплим одягом небайдужі кримчани.
— Стан був важким, — згадує Святослав. — Це була моя перша військова частина, де я служив офіцером. Образливо було, що люди, яким вірив, з такою легкістю стали зрадниками. І серед них мій кум, хрещений батько мого сина. Твердив, що вчинив так, бо хотів залишитися в Криму. Але хіба можна ви-правдати зраду? Я викреслив його зі свого життя. Не підтримую жодних зв’язків, бо зради не прощаю.
На жаль, серед тих, хто порушив присягу, була добра половина українців, у тому числі зі Західної України. «Проте, які вони українці — уточнює Святослав Ветлинський. — Запроданці, що стали яничарами, боягузи з убогими душами…»
Я запитувала капітана Ветлинського, як вони вибралися із Севастополя? Розповідав: контактували у штабі лише з людьми, яким довіряли. З їхньою допомогою і покинули місто. Усе нажите довелося залишити. Проте вивезли найдорожче: прапори України та військової частини. А перед тим знищили документацію та деяке обладнання, щоб не дісталися ворогу.
Хоч уже минуло чимало часу, а молодий офіцер і досі не може зрозуміти, як можна було зрадити військову присягу. Так, були претензії щодо матеріального заохочення українських військових. Але ж честь офіцера ніхто не відміняв! Так, окупанти обіцяли клятвовідступникам і новенькі квартири, і високі зарплати. Але як можна міняти на них рідну державу? Дехто виправдовувався, що пішов на цей крок, бо хотів залишитись у Криму. Проте доля зіграла з ними злий жарт, бо їх розкидали по всій Росії і далі: служать нині на Північному флоті, на Далекому Сході, хтось у Сирії…
А Святослав Ветлинський виявився справжнім захисником України. Вибравшись з окупованого Криму, він ще пішов у зону бойових дій на схід України: визволяв від окупантів Краматорськ, стояв на лінії розмежування в Дебальцеві. За місяць до сумнозвісних подій там потрапив під ротацію. Нині капітан третього рангу Ветлинський — командир взводу — офіцер-вихователь військово-морського ліцею в Одесі. Каже, що виховує молодих ліцеїстів патріотами України, щоб нікому з них і на думку не спало порушити присягу чи тим більше — зрадити Україну. Серед його вихованців є діти і з окупованої частини Донбасу. Свій вибір вони пояснюють тим, що хочуть стати військовими і визволити рідні міста від окупантів.
Зі своєю дружиною Тетяною вони знайомі 27 років. Ще коли малим хлопчиком приїжджав із Тернополя до дідуся у Самбір Львівської області, вони разом гралися. В їхній сім’ї панує любов, злагода і повне взаєморозуміння. А це так важливо для військової людини. Пані Тетяна працює у тому ж ліцеї, викладає майбутнім офіцерам англійську. Квартиру молоде подружжя поки що винаймає, але сподівається, що невдовзі отримає власне житло. Їхньому синові Владиславу п’ять років. Він уже все розуміє. Каже татові: як виросте, поїде в Севастополь і вижене всіх ворогів. «А що, має право, — усміхається капітан Ветлинський. — Вони там пишаються, що корінні севастопольці. Мій син теж корінний севастополець, бо народився у цьому місті».
Молодий офіцер не був у Тернополі сім років, відтоді, як отримав призначення на службу в Севастополь. Мама його працює в Києві, двоюрідний брат живе в Одесі. Проте не міг намилуватись містом дитинства, яке навіть у цю похмуру осінню пору видавалось йому таким гарним. Ось тільки на зустріч із друзями часу практично не було. Після вечора пам’яті він від’їхав до Одеси: наступного дня мав заступати на чергування.
Кримську історію Святослава Ветлинського Леся Орляк описала у своїй книжці. Не хочу вдаватись до якогось пафосу, але цей молодий офіцер викликав захоплення і повагу — своєю позицією, своїми вчинками. Напевно, завсідателі барів, ровесники капітана, його не зрозуміють. Але поки є такі люди, які знають, що таке офіцерська честь і служіння Вітчизні, Україна не безнадійна.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел