Свого часу, щоби зазирнути в майбутнє, я відвідала монаха-ясновидця з Почаївської лаври. Сивочолий аскет із молитовником у руках справив на мене враження святого. Затамувавши подих, я слухала його розповідь про мою сім’ю, моє майбутнє, всі щасливі й печальні роки мого життя. Виходить, усі випробування для кожної людини запрограмовані…
Особливо мене тоді вразило, що маю пройти свій шлях із двома чоловіками — і це буде найнещасніший шлях у моєму житті. Тоді в мене ще не було чоловіків, з якими я планувала б поєднати свою долю. Але… все збулося! Учора я зустрічалася з монахом, а сьогодні в мене вдома грала скрипка. Мелодія полонила мою душу, накривала з головою, немов морська хвиля. Щойно я переступила поріг, як утопилася в ніжному погляді карих очей скрипаля. Назустріч мені підвівся його батько й привітався.
Так мені зустрілися двоє чоловіків, котрі пропонували поїхати з ними до Одеси для вступу у вище художнє училище. І хоча розум твердив, що мені не треба ризикувати, проте мрія стати художницею кликала в дорогу.
Сергій (так звали скрипаля) залишився в Тернополі, бо навчався в музичному училищі, а я з його батьком поїхала до Одеси. Аби відчути, яке це щастя, коли мрії збуваються! Почувалася на сьомому небі, коли побачила своє прізвище в списку абітурієнтів, котрі пройшли за конкурсом із живопису й графічного малюнка.
Але ясновидець мав слушність, коли сказав, що мене чекає невдача. Бо іспит з історії я, хвилюючись, склала на «задовільно», що позбавило мене шансів на вступ. Не пам’ятаю, як вийшла на вулицю. З розпачу загубилася в просторі міста. І раптом… побачила картину. Роззирнулася і зрозуміла, що то був вернісаж одеських художників. Один із них запропонував мені купити його роботу. Я відповіла, що мені не до цього і, стримуючи сльози, розповіла хлопцеві про свій «облом». Але він, почувши про мою біду, тільки розсміявся. «Запам’ятай, — сказав, — що на художників не вчаться — ними народжуються. Треба чимало потрудитися, щоби розвинути свій талант у майстерність».
Удома мій відчай частково відступив од радості зустрічі з Сергієм. Він переконував мене не піддаватися розчаруванню, бо, мовляв, усе ще попереду.
Його сім’я вмовляла мене залишитися, але я, запрограмована монахом, не чекала від продовження спілкування з цими людьми радості для себе. Тому прагнула якнайшвидше втекти додому. Якби ж я знала, що мене чекає попереду!
Сергій весь час писав мені, а я не відповідала, хоча всі думки були — про нього.
Нарешті настав мій зірковий час — я стала студенткою Львівського університету ім. І. Франка. «Вітаю. Запрошую. Приїдь. Чекаю. В мене день народження», — писав Сергій. Ми з ним народилися одного дня, тільки він на рік раніше. Я була щасливою від того, що скрипаль не байдужий до мого успіху. Надіслала йому вітальну листівку.
Сергій закінчив три курси Одеської консерваторії (відділення віолончелі) й перевівся у Львівську на відділення скрипки на заочну форму навчання. Інколи, приїжджаючи на сесії, привозив мені квіти й своє платонічне кохання. А я постійно блокувала себе думкою, що наші побачення приречені на розлуку. Думала, що наше знайомство випадкове, хоча філософія стверджує: випадковість — зустріч двох необхідностей.
Минув час — і ми стали випускниками. На чергове запрошення приїхати я вкотре обмірковувала застереження монаха, та всупереч здоровому глузду подалася до Одеси. Зупинилася перед дверима Сергієвого помешкання. Серце билося, як пташка в клітці. Натиснула на кнопку дзвінка. Услід за прискореними кроками відчинилися двері, й Сергій радісно видихнув: «Приїхала! Я так чекав! Боже, яке щастя, що ти знову зі мною. А я в душі завжди з тобою». І лагідний поцілунок зігрів моє єство.
Зайшла до кімнати, а там над ліжком — мій акварельний малюнок у красивій рамці. Пригадалося, що під час служби в армії в одному з листів Сергій попросив намалювати йому будиночок, у якому мешкаю. Я й зобразила свою хату, а біля неї — мальви. І мій коханий зберіг цю акварель на альбомному аркуші. Це розчулило мене до сліз і нагадало про мою заповітну мрію стати художницею. Настала пора втілити її в життя.
«Чому ти плачеш?» — запитав Сергій, накриваючи на стіл. «Заграй мені», — попросила замість відповісти.
…Скрипаль змахнув смичком — і в мені водограєм розлилася мелодія. Скрипка найкраще з усіх інструментів може вплинути на настрій людини, бо плаче й сміється, підіймає до небес, накриває морським прибоєм, дзвенить пташиним співом… Її мелодія надихає мене на побачення з морем.
Потім Сергій попросив знайомого моряка покатати нас морем у шторм. Ми стояли на носі катера, що врізався у хвилі. Та я в обіймах коханого не відчувала страху, хоча довкола нас тривожно кричали чайки.
А відтак була екскурсія в лунапарк, на американські гірки, прогулянка одеськими вулицями… Сергієва сім’я раділа моєму приїзду, а в мене на душі була весела туга. Втіха від зустрічі переростала в печаль прощання.
Я сіла в потяг. Сергій ішов пероном, посилаючи мені повітряний поцілунок, що супроводжуватиме мене все життя. А я тоді думала, як перемінити трагізм долі. Що буде, коли вийти заміж за іншого? Тоді зв’язок із Сергієм втратиться, а значить, зміниться карма.
І я здійснила «хід конем» — вийшла заміж за першого, хто покликав. Проте ми не могли знайти ключик до взаєморозуміння. Чоловік почав пити, загуляв. Урешті-решт моє терпіння луснуло — ми розлучилися і я повернула собі дівоче прізвище.
Сергій теж невдовзі одружився, але дружина зрадила його — і він залишився сам. Так доля знову підлаштувала наше життя під пророцтво. Листи від Сергія та його матері сповіщали, що не варто випробовувати долю. Тим паче, що моя душа була з ним, думки — про нього, життя — для нього. І врешті ми домовилися поєднати наші долі…
Та раптом я отримала лист від його матері: «Приїжджай! Сергій помирає!» Не могла повірити… Я ж недавно бачила його веселим і здоровим! Зателефонувала. «Нічого не кажи, — попросив. — Приїжджай. Я чекаю. Я кохаю…»
Та я не поїхала до нього, бо працювала і могла виїхати тільки за тиждень, у вихідні. Не встигла. Знову отримала лист від його матері: «Сергія похоронили. Чекаю тебе на сороковини».
Господи, як же так?! А три дні до цього о четвертій годині протяжно завив дзвінок у дверях. Я, в нічній сорочці, відчинила, а там — Сергій! Ми обнялися, переступили поріг до моєї квартири і я… прокинулася. Сон був настільки правдоподібним, що я прожогом кинулася до дверей, відчинила, а там… нікого. Пізніше з’ясувала, що саме в цей час коханий помер.
Перед сороковинами увійшла до його квартири, зупинилася перед книжковою шафою, де на видному місці лежав молитовник. Піаніно, гітара, скрипка у футлярі… Відкрила його, доторкнулася до струни — і вона озвалася зойком. Усвідомила, що вже ніколи осиротілі інструменти не народять мелодій під чутливими пальцями Сергія. І моя акварель пережила його…
Я присіла на стілець біля вікна. Підвела погляд — і побачила на протилежній стіні під стелею… наче голографічний образ Сергія. Повітряний, об’ємний, у чорно-білому зображенні. Він посміхався. Юний, мовби тоді, коли ми зустрілися. «Душа прийшла попрощатися зі мною», — подумала. Сльози затуманили очі. Побачила вже лик Сергія старшого, яким він був тепер. Міміка його змінилася. Він мовби плакав і поволі входив у стіну. «Що з тобою?» — до мого плеча доторкнулася мама Сергія. «Пізніше розповім», — відповіла. Видіння зникло.
Згодом я запитувала в багатьох священиків, що це було. Проте ніхто з них не міг мені нічого пояснити…
…Йдучи на цвинтар, я хотіла купити букет темно-бордових троянд, але в однієї жінки була тільки одна темна. Другої я не знайшла. Мама порадила купити красиву червону жоржину. Після панахиди колишня дружина Сергія зробила мені зауваження: «Де це видано, щоби нести на гріб червону квітку!» «Чорне — це печаль, а червоне — продовження життя», — спробувала пояснити жінці, котра не відала, що червоний — це колір любові.
Я стала на коліна біля могили Сергія Івановича, зняла руки до неба. Навіщо, навіщо ціною його життя збулася моя нещасна доля? І полетіли у всесвіт децибели німого крику моєї самотності.
Нічого не вдієш. Інколи навіть найкращі скрипки втрачають струни…
Олена ПОЛІЩУК.
с. Колосова Кременецького району.
Фото з вільних джерел