ЛАУРЕАТ ВСЕУКРАЇНСЬКИХ ТА МІЖНАРОДНИХ КОНКУРСІВ, ОБЛАСНИХ ПРЕМІЙ ІМЕНІ СТЕПАНА БУДНОГО, БРАТІВ ЛЕПКИХ ТА СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ, ВОЛОДАР ГРАН-ПРІ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ КОЗАЦЬКОЇ ПІСНІ «БАЙДА» СТРУСІВСЬКА ЗАСЛУЖЕНА КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ УКРАЇНИ «КОБЗАР» ВІДЗНАЧИЛА СВОЄ 60-РІЧЧЯ. УРОЧИСТОСТІ З ЦІЄЇ НАГОДИ ВІДБУЛИСЯ 17 ЛИСТОПАДА, У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ АКАДЕМІЧНОМУ ОБЛАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ДРАМАТИЧНОМУ ТЕАТРІ ІМЕНІ Т. ШЕВЧЕНКА. У ЗАЛІ БУВ АНШЛАГ. КАПЕЛЯН КУПАЛИ В ОПЛЕСКАХ, НА ЇХНЮ АДРЕСУ ЛУНАЛИ НАЙЩИРІШІ ВІТАННЯ, ЇМ ПРИСВЯЧУВАЛИ ПОЕТИЧНІ РЯДКИ, А КВІТІВ БУЛО ТАК БАГАТО, ЩО, НАПЕВНО, ВІДЧУТНО СПОРОЖНІВ ТОГО ДНЯ КВІТКОВИЙ РИНОК.
А почалось усе далекого 1957 року, коли молоді аматори зі Струсова Антін Заячківський, Іларіон Пухальський та Володимир Обухівський створили тріо бандуристів. Перші уроки гри на бандурі вони отримали від полтавчанки Ганни Вернигір, яка вчителювала в місцевій школі. Через два роки тріо переросло в ансамбль із 15 осіб, а через п’ять він став капелою з чотирма десятками учасників. Першими її керівниками були ентузіасти пісенно-бандурного мистецтва Володимир Обухівський, Іларіон Пухальський та Мирослав Ляхович. Відтак до її керівництва ставали професійні хормейстери Володимир Верней, Богдан Іваноньків, Ігор Данилюк, Михайло Носатий. Щоб була змога поповнювати капелу талановитою зміною, при Теребовлянській дитячій музичній школі створили студію гри на бандурі «Кобзарик», якою опікувалася талановитий педагог Ярослава Кубіт.
Капела набирала мистецької потуги, а її слава линула не лише за межі Тернопілля, а й долала державні кордони. Струсівським капелянам аплодували в Словаччині, Польщі, Болгарії, Литві, Росії… Вони об’їхали чи не всю Україну, неодноразово виступали у столичних концертних залах. Їх мистецький доробок висувався на здобуття тоді ще Державної (нині — Національної) премії імені Т. Шевченка…
За шість десятиліть через капелу пройшли багато людей, яких уже немає серед нас. Ведучі святкового концерту зачитують їхні прізвища — всього 87 імен. Серед них і всі троє засновників капели та їхня наставниця Ганна Вернигір й багато інших легендарних капелян. Їх усіх вшанували проникливим виконанням пісні «Чуєш, брате мій». І хоч кажуть, що ангели не плачуть, думаю, не в одного з них скотилася тієї миті сльоза. І в залі у багатьох глядачів були зволожені очі.
До програми ювілейного концерту ввійшли здебільшого пісні, які з повним правом можна назвати візитками капели: «Грай, моя бандуро» на слова одного із її засновників Іларіона Пухальського, «Цвіте наш край» на слова Володимира Вихруща, «Бандуристе, орле сизий» та «Встає хмара з-за лиману» на слова Тараса Шевченка, «Взяв би я бандуру», «Їхав козак за Дунай» та інші. А Шевченкову «Реве та стогне Дніпр широкий» з капелянами, стоячи, співав увесь зал. І бандури, і голоси хористів звучали так потужно, розкуто й розкрилено, наче долучили до своєї ще й силу та пристрасть усіх попередніх поколінь капелян. Хоч і хвилювання було неймовірним. В одного із солістів від нього раптово пропав голос і йому довелося терміново шукати заміну.
Колектив капели з ювілеєм вітали і представники влади, і художні колективи, і просто закохані в її мистецтво люди з залу. Так, заступник голови облдержадміністрації Юрій Юрик назвав мужнім кроком створення 60 років тому Струсівської капели бандуристів і згадав події 30-х років минулого століття, коли в Харкові були знищені сотні кобзарів. Про це, до речі, розповідає фільм «Поводир». Зворушливим був виступ волонтерів. Виявляється, попри те, що капеляни не отримують зарплати, вони активні волонтери, багато допомагають бійцям на сході України. Отець-мітрат Іван Сивак із Теребовлі присвятив капелянам вірша, де називає бандуристів візиткою Теребовлі, цвітом ясним Галичини. «Ваша пісня — це молитва. І молитва ця свята», — запевняв панотець. А сільський голова Струсова Роман Бойко зазначав: «Хоч капела і досягла пенсійного віку, але переконаний, що і в 100 років вона звучатиме».
І тут з мажорного тону доводиться переходити до мінорного. Щоб тих сто років у капели було (а таке побажання звучало від багатьох промовців), її майбутнім серйозно має зайнятись і влада, і громадськість. Першим, кого, що називається, прорвало під час вшанування капелян, був колишній художній керівник колективу, народний артист України Богдан Іваноньків. Тоді, як зазначав він, «не було такого місяця чи півроку», щоб його не викликали до керівництва району і не запитували, як справи в капелі, чи не потрібна якась допомога? (А за останні десять років такого запитання не прозвучало жодного разу, зізнався в телеефірі нинішній художній керівник капели. — Г. С.) «Я звертаюся до влади: хлопці, зробіть так, щоб капела процвітала і надалі залишалась візитівкою Тернопілля. Поки ви і ми. Хлопці, зробіть це!» — закликав Богдан Михайлович.
Художній керівник та головний диригент капели, заслужений працівник культури України Ігор Козак зазначав, що своє 50-річчя вони святкували в Струсові, а 60-річчя спеціально влаштували в Тернополі, у театрі, «щоб усі побачили: капела живе і жити буде». «Хоч важко говорити, але на зло всім ми будемо співати. Ми пройшли довгий і тернистий шлях і будемо йти далі. Нікуди не дінемося!» — сказав очільник капели.
І щоб ті надії збулися, капелі справді потрібна допомога. У нинішніх умовах такий потужний колектив уже не може триматися на самому лише ентузіазмі. Минулися ті часи, коли в кожному селі був хор. Струсівська капела з усіх сил намагається вижити. Яких зусиль коштує це капелянам та їхньому керівникові, знають тільки вони. Капелі потрібен статус і все, що з ним зв’язано. Тоді вона ще довго тішитиме нас своїм співом і збиратиме повні зали шанувальників свого мистецтва.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Романа ПАНЬКІВА
(м. Теребовля)