НЕЩОДАВНО СВІТ УКОТРЕ ВІДЗНАЧИВ МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ БІЛОЇ ТРОСТИНИ. ІЗ ЦІЄЇ НАГОДИ НЕЗРЯЧІ ТА СЛАБОЗОРІ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ТРАДИЦІЙНО ЗІБРАЛИСЯ У КЛУБІ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО НАВЧАЛЬНО-ВИРОБНИЧОГО ПІДПРИЄМСТВА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ. НА ЖАЛЬ, ЯК І ТОРІК, ПРОБЛЕМ, ЯКІ ЗМУШЕНІ САМОТУЖКИ ДОЛАТИ ОСОБЛИВІ ЛЮДИ, У 2017 РОЦІ АЖ НІЯК НЕ ПОМЕНШАЛО.
Наразі чи не найбільше турбує осіб з вадами зору відсутність роботи. Уже майже рік підприємство УТОСу фактично не функціонує, а люди, відповідно, не отримують зарплатні. Виживати без цього мізерного заробітку лише за пенсію по інвалідності надзвичайно сутужно.
— Працівники виконують роботу переважно на дотик, у цих людей зір — на кінчиках пальців, — розповідає директор Тернопільського навчально-виробничого підприємства УТОС Любомир Хруник. — З дня заснування підприємства «Ватра» протягом багатьох десятиліть там використовувалася праця незрячих, завдяки цьому було працевлаштовано до п’ятдесяти осіб. Та, на жаль, торік у зв’язку зі зменшенням обсягів робіт «Ватра» розірвала з нами угоду. Відмовилося від співпраці з незрячими та слабозорими і ТОВ «СЕ Борднетце-Україна» Тепер у нас діє лише одна картонажна дільниця.
Нині на підприємстві УТОСу зареєстровано понад півсотні осіб. Вони готові вчитися будь-якої посильної роботи, опанувати усі тонкощі нового ремесла. Ситуація настільки критична, що люди вже навіть не думають про те, аби зберегти залишковий зір. Проте усі спроби з пошуку нових замовлень завершуються провалом. Незрячі та слабозорі прохали посприяти облдержадміністрацію, міську раду, це питання розглянула і рада роботодавців Тернополя, але намагання не дали позитивних зрушень. Представники влади заявили, що не мають повноважень втручатися у виробництво підприємств, аби знайти роботу людям з особливими потребами, каже Любомир Хруник.
Тож працівники НВП УТОСу й далі змушені бити на сполох.
— Ми так само, як і решта краян, хочемо повноцінно жити, мати якесь джерело доходу крім пенсії. Бо ніхто не питає, чи є у нас гроші, щоб оплатити рахунки за воду, світло, газ. Здорова людина може знайти роботу, поїхати на заробітки, а ми — ні, — каже Олена Деркач.
Жінку підтримує її чоловік Петро.
— Нам не стільки важливо мати високі заробітки, бо вони сьогодні не в кожного є. Головне, щоб було куди прийти попрацювати й отримати кількасот гривень. Ми не раз із дружиною казали: якби була змога заробити п’ятсот гривень на місяць, то б для нас була велика радість. Принаймні вистачило хоча б оплатити комунальні послуги, — пояснює Петро Деркач.
Незрячі та слабозорі запевняють: прагнуть зберегти підприємство УТОСу, бо це для них не буденна робота, а життя. Люди спішать сюди не лише на працю, а щоб поспілкуватися, організувати дозвілля, забути про наболіле, тому що за стінами на них чекає щоденне подолання не менш складних проблем.
Кожен похід на ринок чи в перукарню для особи з вадами зору перетворюється на нелегке випробування. Незрячим та слабозорим, як зазначає Олена, дуже б допомогли візити соціального працівника. Часті відвідини непотрібні, бо ці люди навчилися самотужки давати собі раду в побуті, їм не треба готувати їжу, прати одяг чи прибирати помешкання. Слабозорого чи незрячого досить відвідати кілька разів на місяць для вирішення нагальних справ. Адже навіть для того, аби оформити картку реабілітації, завдяки якій особа з вадами зору зможе отримати необхідні тифлоприлади (аудіоплеєри, годинники, що озвучують час тощо), людям треба пройти не одного спеціаліста у поліклініці.
— Коли ми цікавилися цим у соцзабезі, то почули лише відмови. Мовляв, немає коштів, і працівників також… Створюється враження, що соціальний працівник — це такий казковий персонаж, про якого всі чули, але ніхто не бачив, — каже Олена Деркач. — Хоча моїй однокласниці, яка проживала в занедбаному містечку, набагато меншому від Тернополя, таку можливість надали. Хочеться, щоб з’явилася змога оформити соціального працівника і в нашому місті.
За кілька годин концерт, приурочений до Дня білої тростини, відлунав, а будні та свята утосівців і далі залишилися незмінними. Люди живуть наодинці із безробіттям і бідністю, невідремонтованими й неосвітленими тротуарами, тішачи душу зустрічами у клубі, який давно «їсть» сирість і цвіль. Прикро усвідомлювати, та чи не всі їхні біди — через незрячі серця здорових співгромадян.
Фото з вільних джерел