ДІТИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЧАСТО СТРАЖДАЮТЬ ВІД САМОТНОСТІ Й НЕ МАЮТЬ ПОВНОЦІННОГО ДИТИНСТВА. БІЛЬШІСТЬ ПРОБЛЕМ ВИНИКАЄ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ТАКІ ХЛОПЧИКИ І ДІВЧАТКА МАЙЖЕ НЕ СПІЛКУЮТЬСЯ ЗІ ЗДОРОВИМИ РОВЕСНИКАМИ — ВОНИ НАВЧАЮТЬСЯ ЗА ІНДИВІДУАЛЬНОЮ ФОРМОЮ НАВЧАННЯ АБО Ж У СПЕЦІНТЕРНАТАХ, ВІДМЕЖОВАНІ ВІД РЕШТИ СВІТУ. НЕ ДИВНО, ЩО, ПОБАЧИВШИ ТАКУ ДИТИНУ НА ВУЛИЦІ, ОДНОЛІТКИ ТИКАЮТЬ НА НЕЇ ПАЛЬЦЯМИ І БЕЗСОРОМНО ВИТРІЩАЮТЬСЯ НА ІНВАЛІДНИЙ ВІЗОК ЧИ СЛУХОВИЙ АПАРАТ. ПРОТЕ ЗАВДЯКИ РЕФОРМАМ І ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ СИТУАЦІЯ МАЄ ШАНСИ ЗМІНИТИСЯ НА КРАЩЕ. ЯКИМ ЧИНОМ — ЧИТАЙТЕ ДАЛІ.
Нововведення — без поспіху
У липні цього року Президент України підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг».
Закон закріплює право на освіту осіб з особливими освітніми потребами. Ці юні українці отримали змогу здобувати освіту в усіх навчальних закладах, у тому числі безоплатно в державних і комунальних навчальних закладах, незалежно від «встановлення інвалідності». Окрім цього, він вводить та регулює дистанційну та індивідуальну форми навчання, визначає поняття «особа з особливими освітніми потребами», «інклюзивне навчання». Закон надає можливість особам з особливими освітніми потребами отримати психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу, створити для таких учнів інклюзивні та спеціальні групи (класи) у загальноосвітніх навчальних закладах.
Тобто відтепер діти з особливими освітніми потребами (варто підкреслити, що поняття стосується не тільки учнів з інвалідністю, а й школярів, що мають труднощі у навчанні) отримали можливість навчатися поряд зі здоровими ровесниками. Тепер дирекція не повинна відмовляти у прийнятті таких учнів — згідно із законом для них мають бути створені комфортні умови.
Школу для доньки чи сина можуть обирати батьки. Робити це варто завчасно. Покроково цей процес описала у травневому інтерв’ю «Громадському радіо» фахівець з інклюзивної освіти Лариса Самосонова: «Найпізніше у квітні потрібно піти до найближчої школи і написати заяву, бажано також написати заяву у райвідділ освіти. На початку літа починається комплектація шкіл і дитячих садочків, і вони мають за літо підготувати середовище для навчання дитини. Цей процес бажано контролювати.
Потім треба не пропадати, а іти розмовляти до директора, знайомитися з учителями. Потрібно розуміти, що освіту для дитини вибирають батьки. Не психолого-медико-педагогічна консультація — її висновок має рекомендаційний характер».
Зміни жваво обговорюють не тільки громадські активісти і сім’ї, що виховують особливих діток, а й дирекція та вчителі шкіл. Я поцікавилася у педагогів Тернополя, що вони думають із цього приводу.
Директор Тернопільської Української гімназії імені І. Франка Анатолій Крижанівський до новацій у цій сфері ставиться позитивно. Каже, неодноразово бував за кордоном і бачив, наскільки комфортно у масових школах почуваються діти з інвалідністю. Проте, на його думку, процес залучення учнів з особливими освітніми потребами має бути не раптовим, а поступовим й зайняти кілька років.
— За цей час педагоги повинні опанувати усі тонкощі праці з особливими дітьми. По-друге, у школі має працювати команда спеціалістів, яка супроводжуватиме цих учнів. І наостанок навчальні заклади мають бути обладнані матеріально й технічно. Тобто обов’язково має бути якийсь перехідний період, що дозволить школам підготуватися до змін, — каже Анатолій Васильович. — А ось працювати з дітьми, що мають незначні відхилення у здоров’ї, навчальні заклади, вважаю, можуть уже зараз. Так, у нашій гімназії навчаються кілька учнів з особливими потребами.
На тому, що не варто спішити з кардинальними змінами, наголошує і директор Тернопільської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів Тернопільської обласної ради Іван Смачило. Зазначає: для того, щоб запрацювала інклюзія, передусім треба створити інклюзивне середовище. Наразі воно перебуває у зародковому стані, а без належних умов дитина страждатиме і фізично, й психологічно.
— У масових школах відсутні кваліфіковані спеціалісти — немає ні дефектологів, ні сурдопедагогів. То хто ж навчатиме учнів, якщо нема відповідних фахівців? Припустимо, дитину із вадами слуху чи мовлення посадять в класі поряд із тридцятьма здоровими ровесниками. А далі що? За таких обставин учень просто не сприйматиме матеріалу, — пояснює Іван Смачило.
Запитань більше, ніж відповідей
Директорка Тернопільської спеціальної загальноосвітньої школи Лариса Акменс вважає, що новий закон зможе надати більше можливостей для вибору освітніх послуг. Де і як дитині буде краще навчатися, повинні вирішувати батьки разом зі спеціалістами. Для цього треба орієнтуватися на індивідуальні можливості кожного учня.
— Кожен регіон має впроваджувати цей закон обережно. Головне, щоб не нашкодити дитині. Я думаю, регіонам варто зберегти систему надання різнопланових освітніх послуг — як корекційну (спеціальну) освіту, так й інклюзивну, — пояснює Лариса Миколаївна. — Тепер у місті у кожної мами буде вибір щодо форм навчання, який їй запропонує ресурсно-освітній центр (психолого-медико-педагогічна консультація). Але як вирішити ці питання в селі або районних центрах? Потрібно, аби закон на повну потужність запрацював і у малих населених пунктах. Своєю чергою педагоги нашого закладу надають методичну допомогу вчителям інклюзивних класів, індивідуальної форми навчання в області, адже Тернопільська спеціальна школа є консультативно-методичним центром корекційної освіти. На базі школи проводять семінари, курси підвищення кваліфікації корекційних педагогів.
Водночас сьогодні у вчителів щодо впровадження інклюзії в освіті набагато більше питань, ніж відповідей. Наприклад, як бути, коли в загальноосвітню школу піде незряча або нечуюча дитина? Чи забезпечать її необхідними матеріалами? Як з особливими дітьми зможуть працювати педагоги, котрі не володіють шрифтом Брайля та мовою жестів? Яким чином контролюватимуть у школі стан здоров’я учнів із соматичними захворюваннями? Хто відстежуватиме успішність й ефективність навчання школярів з особливими потребами?
Третій рік асистенткою дитини з особливими потребами є вчителька української мови та літератури Тернопільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №10 Ольга Насипана. Спершу підопічна дівчинка та здорові діти сприймали присутність пані Ольги на уроках насторожено, та через деякий час колектив звик і призвичаївся, а дитина розпізнала у ній надійного помічника та друга.
Аналізуючи свій досвід, педагог запевняє: хоч інклюзія в освіті накладає складнощі і додаткові обов’язки на вчителів та дирекцію, вона однозначно потрібна. Насамперед — хворим дітям, аби ті могли відчувати себе щасливими й потрібними. Розмовляючи з батьками школярів з особливими потребами, Ольга Федорівна дізналася, що у масовій школі ці учні стали самостійнішими, упевненішими в собі. Інколи таким дітям важче дається навчання, проте у таких випадках більшу вагу мають не здобуті ними знання, а соціалізація. А ось у здорових однокласників дружба з особливими дітьми виховує людяність і доброту.
Є в Ольги Федорівни і кілька зауважень щодо покращення організації інклюзії в освіті. Вона вважає, що державі треба збільшити кількість робочих годин для асистента педагога, адже діти з особливими потребами потребують допомоги не лише на уроках, а й у позаурочний час. Необхідне також забезпечення спеціальними підручниками та матеріалами, а також комфортного середовища у школах. Йдеться про встановлення пандусів, облаштування розвантажувальних кімнат, туалетів для дітей з інвалідністю. На думку Ольги Насипаної, до кожної дитини потрібен індивідуальний підхід із врахуванням особливостей її недуги. Окрім цього, вчителям варто працювати з однокласниками особливого учня, виховувати в них чуйність і толерантність.
З Ольгою Федорівною погоджується логопед цієї ж школи Галина Барищук. Вона акцентує на потребі співпраці всіх учасників організації інклюзивної освіти. Йдеться про взаємодію вчителя, асистента вчителя, адміністрації, батьків, логопеда, психолога, соціального педагога та медичних працівників. Саме таке співробітництво сприяє максимальній ефективності навчання та соціалізації дітей з особливими потребами.
Ще одне важливе питання, яке обговорюють педагоги, — реформа інтернатних закладів. Учителі загальноосвітніх масових шкіл визнають — до праці з дітьми з важкими вадами (наприклад, складна форма ДЦП) вони наразі не готові.
То чи справді найближчим часом Україна позбудеться інтернатів? Торік уповноважений Президента з прав дитини Микола Кулеба заявив журналістам, що у планах чиновників на найближчі п’ять років — перевести принаймні половину дітей зі спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів та навчально-реабілітаційних центрів в інклюзивні класи загальноосвітніх шкіл.
Очікується, що у спеціальних закладах учні зможуть перебувати тільки вдень. Школа повинна буде навчити родину дбати про дитину з інвалідністю, проте не замінюватиме їй сім’ю. Своєю чергою, держава має забезпечувати особливим учням доїзд до спеціальних шкіл. Діти, що за станом здоров’я матимуть змогу навчатися в інклюзивних класах, прибуватимуть у ці заклади для отримання корекційних послуг чи реабілітації. Також після реформи деякі спеціальні заклади можуть стати районними чи обласними ресурсними центрами.
Зрозуміло, що у майбутньому Україні доведеться вирішити ще багато завдань, аби інклюзія запрацювала на повну. Якщо розглядати це питання без ілюзій, можна стверджувати — на початках буде доволі важко. Проте вітчизняній освіті, без сумніву, треба наблизитися до потреб особливих дітей. Продуманими й виваженими кроками.
Фото з вільних джерел