У ТУ ПОРУ ОБ’ЇЗНИХ ДОРІГ ПОЗА МИКУЛИНЦЯМИ ЩЕ НЕ ПРОКЛАЛИ, УВЕСЬ ТРАНСПОРТ РУХАВСЯ ЧЕРЕЗ ЦЕНТРАЛЬНУ ЧАСТИНУ СЕЛИЩА. НА ПІВНІЧНОМУ ПАГОРБІ СЕРЕТЕЦЬКОЇ ДОЛИНИ СТАРОВИННА БРУКІВКА ДУГОЮ ОМИНАЛА ПАРК. МАШИНИ ТУТ (А НАДТО У СЛЬОТЛИВИЙ ДЕНЬ) СТИШУВАЛИ ХІД. Я ЩОРАЗУ РОЗГЛЯДАВ СТАРІ ДЕРЕВА, ЩО ПРОПЛИВАЛИ ЗА ВІКНОМ, І ВСЕ ДУМАВ: ПРИЇДУ СЮДИ СПЕЦІАЛЬНО ПОБРОДИТИ, ПОФОТОГРАФУВАТИ. ТАКИ ЗІБРАВСЯ, ЗАМІСТЬ НАПЛІЧНИКА ЗАКИНУВ НА СПИНУ МЕТАЛЕВИЙ КУФЕРОК «ФОТОСНАЙПЕРА» І ПІШОВ НА ПОЛЮВАННЯ БЕЗ ПОСТРІЛУ.
Була рання весна. На гілках дерев уже набубнявіли бруньки, тріпотіли крильцями, виводячи квітневі мелодії, шпаки. У верховітті подавала голоси інша пташина дрібнота. Я ще не встиг як слід приладнати свою фоторушницю, як тут на відстані пострілу промайнула зелена жовна. Усілася на сучок, якусь мить «позувала» мені та й майнула крилами. Цей крупний дятел — особа червонокнижна і трапляється на очі рідко. Тому я донині шкодую за тими кількома секундами, коли не встиг притиснути приклад до плеча і спіймати у фокус зеленокрилого птаха.
Старий парк зі сходу обмежувався напівзруйнованою цегляною огорожею, за якою видніли справжні мури і вежі теж не доглянутого Микулинецького замку. Зате споруда палацу, який побудував колись граф Конопка, а пізніше реконструював граф Рей, видавалася доглянутою. Біла колонада зі звивистими пілястрами вгорі різко контрастувала із сірими стовбурами навколишніх ясенів і кленів. Раптом із розчиненого вікна долинув знайомий голос: «Що ви там прицілюєтеся, ідіть до мене, тут цікавіше!». Кликав мій давній знайомий Петро Гаврилович, головний лікар фізіотерапевтичної лікарні реабілітації, яка функціонувала в графському палаці.
Коли зайшов до кабінету, побачив на лутці розчиненого вікна розсипані горіхи. «Зараз вона прийде, моя рудохвоста подружка, зачекайте», — сказав господар. І справді, через кілька хвилин просто з найближчої гілки на підвіконня м’яко плюхнулося пухнасте створіння. Білочка, мабуть, саме побачила, що є хтось чужий і щезла так блискавично, як і з’явилася. «Нічого, вона повернеться», — заспокоїв мене головний лікар. Я тим часом змінив свою довгофокусну оптику на звичайний об’єктив, став облаштовувати міні-інтер’єр підвіконня — густіше розклав горіхи та яблука, поставив зі столу графин та склянку, а щоб додати якесь пожвавлення до кольорової гами, попросив кинути у воду кілька кристаликів марганцівки. Нехай то буде соком чи компотом…
Ховатися не хотів, зручно всівся за стіл і став чекати. Ранкова гостя не забарилася, червоно спалахнула наїжаченою шерстю у зустрічних променях ще низького сонця. Вхопила горішка, надгризла, щоб зручніше тримати в зубах, і зникла. До клацання затвора фотокамери звикла швидко і робила свою справу впевнено. Де ховала здобич прудкарка, підгледіти не вдалося. Та судячи з часу виконання однієї операції, дупло чи якийсь інший сховок було недалеко. Попереду — тепла пора року, з голоду наша нишпорка ну ніяк не загинула би. Навіщо ж їй носити і накопичувати десь припаси? Мабуть, у ній, як у сільського газди, живе сформований досвідом попередніх поколінь острах: сьогодні є, а завтра, дивися, й не буде. Тож резерв завжди доречний. Та й білочці легше, ніж іншим дрібним звірятам. Вона — героїня багатьох казок, про неї складають вірші: «Ось яка в нас білочка, білочка-умілочка… А горішки не простенькі, в них шкарлупки золотенькі…» Про неї знає кожний малюк у кожній оселі. У скрутну годину білка покажеться людям на очі й вони завжди допоможуть.
Злодій на лісовому кордоні
Ми йшли жовтіючим масивом дачі «Галілея», і лісничий Олег Михайлович Шевчук раптом щось уздрів. Присів, розгріб листя, яке вже густо падало з позначених осінню дерев, і покликав мене, мовляв, поглянь на ці припаси. У схованці була чимала купа волоських горіхів. «Невже це стільки сюди наносила білка?» — здивувався я. Мій супутник засміявся: «Думаєте, багато, а цілої фіри не хочете?!» І розповів бувальщину. У лісництві взялися за збільшення площ насадження чорного горіха. Його деревину цінують виробники меблів, бо має привабливу структуру. Та й розвивається він швидко, не те що тугодум дуб. На інші дерева напосідаються всілякі шкідники, а горіх стоїть неушкодженим, усяка комашня з бактеріями його оминає. Чорний горіх має плоди трохи більші за м’ячик настільного тенісу, ідеально круглі, а верхня м’яка шкірка втричі товща, ніж у нашого звичайного із садів та придорожних зелених смуг горіха. Восени вирішили зібрати той урожай на насіння. Набралося, мабуть, з три чверті безтарки. Лісничий разом з молодим лісником (тепер їх називають майстрами лісу) Іваном Слозанським вирішили тимчасово зсипати їх у купу біля лісового будиночка, поблизу хутора Пеньки. Нехай, мовляв, вилежаться, потім дамо їм раду. Минув тиждень-півтора. Якось Олег Михайлович їхав неподалік тієї господарської хибари, захотів довідатися до горіхового насіння. Гілочки від ялиці, якими була накрита купка, на місці, та горіхів катма. Викликав лісника: ти куди, мовляв, перевантажив їх, до будиночка? Той спантеличено розвів руками — та ні, не чіпав тих горіхів. Лісівники ламали голови: кому ж вони потрібні? Наїдок тут, скажімо, ніякий. Хтось перевіз їх на свою господарку? Теж малоймовірно. Аж тут перед лісничим майнула руда блискавка. Злетіла з гіляччя, вхопилася за потріскану кору лапками і побігла згори вниз по стовбуру. Чоловіки ахнули: ну ж, звичайно, це витівка білки. Куди ж вона перенесла здобич? І не гадай, і не питай — не скаже. Та й простежити не дозволить — закрутить, заплутає, заморочить. І не покараєш її за такий збиток — немає сенсу. Самі винні, що не передбачили перебіг подій.
До зими лісова звірина готується не менш турботливо, ніж люди. Навіть сойка, бачили, зривала з дуба жолуді, несла їх у ялинкові зарості чи сосняк — там узимку менше снігу — і ховала до холодної та голодної пори. Носила і горішки ліщини. Але птахам, які від людських жител далеко не відлітають, не треба турбуватися на заготівлі — у дворі, на смітнику завжди щось знайдеться. Миші, хом’яки та інші гризуни не лінуються поповнити свої комори. Невтомно працює, як ми бачимо, і наша трудівниця. Узимку вона ховається в дуплі, але трапляється, що хатку облаштовує серед гілок. Складе її з прутиків, щілини ретельно законопатить мохом, вхідний отвір заткне тугим віхтем, а ліжко теж вистелить сухими травами та пушком з рогози і тихенько посопує собі уві сні. Коли схрумає, що лежить близько, виходить шукати свої інші занички. Вони розосереджені в різних місцях. Не знати, чи всі вона знаходить, чи пам’ятає, де що приховала. Мабуть, що ні, та покладається на свій гострий нюх. Ті, хто уважно спостерігав за білчиним життям, помічали: прибігла рудохвоста, кидь-кидь лапками, розгребла сніг, а там, над сховком, замерзла вода. Унюхати через кригу щось, мабуть, вона не могла. Значить, пам’ятала! Вивірка може запастися також зернятами ялинових та соснових шишок. Та це неабиякий труд. Щоб добряче наїстися, їй треба розпотрошити дві, а то й три сотні цих твердих і липких від живиці плодів. Так, не всім поталанить знайти під віттям хвої відразу кілька мішків горіхів, як це сталося на дачі «Галілея». І поцупити не для них приготовлену здобич. Зрештою, називати їх злодюжками, переносити людські засади моралі на звірину — недоречно. Вони — діти природи, і все, що виростив ліс — їхнє.
Василь БУРМА.
Фото автора