ЙДЕТЬСЯ ПРО 52-Х В’ЯЗНІВ ЧОРТКІВСЬКОЇ ТЮРМИ, СТРАЧЕНИХ НІМЕЦЬКИМИ НАЦИСТАМИ МІЖ ЧОРТКОВОМ І С. ЯГОЛЬНИЦЕЮ 27 ЛИСТОПАДА 1942 РОКУ І ВІДНАЙДЕНИХ У ЖОВТНІ Ц. Р. ЗВИЧАЙНО, ПРОБЛЕМА ПЕРЕПОХОВАННЯ Є ЛОКАЛЬНОЮ, ТОЖ, ЗАКОНОМІРНО, ЩО ЇЇ НАЙБІЛЬШ ДОЦІЛЬНО ОБГОВОРЮВАТИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ, ЗОКРЕМА В ЧОРТКІВСЬКИХ МІСЬКОМУ ТА РАЙОННОМУ ЧАСОПИСАХ, ЩО Й ВІДБУВАЄТЬСЯ. ОДНАК, АВТОР ЦІЄЇ СТАТТІ ЗМУШЕНИЙ ЗВЕРНУТИСЯ ДО ОБЛАСНОГО ЧАСОПИСУ ЧЕРЕЗ НЕОДНОРАЗОВО ПІДТВЕРДЖЕНУ ПРАКТИКУ ПОРУШЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ У ВЗАЄМОСТОСУНКАХ МІЖ ДОПИСУВАЧЕМ І РЕДАКЦІЯМИ У ВИЩЕЗГАДАНИХ МІСЦЕВИХ ЗМІ. РОЗРАХОВУЮ НА ТЕ, ЩО МОЯ ДУМКА В НЕУЩЕМЛЕНОМУ АВТОРСЬКОМУ ВИКЛАДІ СЯГНЕ УВАГИ ЧОРТКІВСЬКОЇ ГРОМАДИ НА СТОРІНКАХ ПОШИРЕНОГО НА ЧОРТКІВЩИНІ ОБЛАСНОГО «ВІЛЬНОГО ЖИТТЯ ПЛЮС».
Нарешті, сталось! Душі по-насильницькому умертвлених знайдуть врешті упокоєння через молитву у поєднанні з прахом. Я був несхитно в цьому переконаний з 1992 року, коли розпочинав пошуки безвинно убієнних, і тоді вони завершились безрезультатно. Нагадуванням про трагічну подію став пам’ятний хрест біля узбіччя гостинця навпроти поля, де захоронені страчені, а також дослідження, розповсюджене у бібліотечній мережі району та серед їхніх родичів. У наступні роки після безуспішних пошуків ми неодноразово молилися біля скорботного християнського знака (не менше п’яти-шести разів), куди з’їжджалися щоразу родичі і земляки розстріляних з інших областей, найбільше з Івано-Франківщини. Дуже-дуже жаль, що багато з тих, хто дорожив пам’яттю про страчених, не дожив до дня, коли земля розкрила свою печальну таємницю… Назавжди увійшла в мою душу незабутня Лідія Гоянюк-Біль із Коломиї, членкиня ОУН, в’язень Освєнціма, бранка Чортківської тюрми. Вона разом з іншими дівчатами-землячками із Коломиї перебувала у чортківській в’язниці в той момент, коли німці виводили на розстріл нещасних. Ліда Біль зуміла передати мені усвідомлення частини тих жахіть, які пережила.
Той страшний день 27 листопада року 1942-го у Чортківській тюрмі
Про той день згадувати дуже важко, то був, справді, судний день. Ті крикливі голоси гестапівців, важкий тупіт їхніх чобіт, гавкіт собак, брязкіт ключів, якими відчиняли камери, скрип дверей, вигукування прізвищ, впереміш знайомих із незнайомими — це все було показом, що відбувається так звана «акція»…
Із споминів колишньої бранки Чортківської тюрми
Лідії Гоянюк-Біль.
Так, ніби в могилі… Напружую очі.
Ні звуку. Ні проблиску. Тиша німа…
Та раптом немов розірвалася в клоччя
гармидером несусвітнім тюрма.
Ударило в скроні, стиснуло у грудях…
О, Боже, у хвилі цій не полишай!
— Herausgehen1, швидше! Та швидше! Faflucter!2
До виходу! Shnel!3 Ukrainische schweine!4
Зриваюсь на ноги. Очима — до вічка.
О серце, на мить хоч замри і спочинь! —
по двоє, по двоє із келій у вічність
виводить в’язнична сторожа мужчин…
На голову мов опускається стеля,
притисне й розчавить — і не підведусь…
Життями людей урядують дебелі
чорти проти волі Творця… — Got mit uns!5
Погрози і крики уже на подвір’ї.
Мотори хурчать і вигавкують пси.
Ні, Боже, перевертням я не повірю!
Ти, Правда, єдина вселенська єси!
Що з того, що сила бісівська в нірвану
відправить Отцем сотворені тіла?
То — марний демарш, перемога оманна
од віку-віків безпорадного Зла!
Адже сатанинська розправа — не fertig6,
і користь од бойні людської мала —
щораз воскресять убієнних від смерті
шляхетна мета і геройські діла!
Ти, Господи, що височієш над нами,
мізерним сліпцям освіти виднокруг:
де скошені стебла жбурнули до ями,
до нас незнищенний підноситься Дух!
1 Herausgehen — виходь.
2 Faflucter— лайка.
3 Shnel — швидко.
4 Ukrainische schweine — українські свині.
5 Got mit uns — з нами Бог.
6 Fertig — кінець.
ЧЕСТЬ І ХВАЛА УСІМ ЛЮДЯМ, завдяки яким успішно завершилися пошуки 52-х. Насамперед заслуговує поваги наполегливість, яку виявив у багатолітніх пошуках місцевий краєзнавець Юхим Фотієвич Макотерський, а також жертовність директора Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу Романа Івановича Пахолка, який узяв на себе фінансове та організаційне забезпечення досліджень. До слова, впритул до розкопаної могили ексгуматори зі Львова виявили ще одне захоронення розстріляних чотирьох осіб, що підтвердило дані матеріалів відомого Нюрнберзького процесу. Я справді дуже жалкую, що несприятливі обставини особистого життя відсторонили мене від змоги активно долучитися до справи, яку розпочинав у 90-х, та й потім вклав багато сил для дослідження осіб розстріляних, неодноразових організаційних заходів, пов’язаних із відзначенням па-м’яті по загиблих. Ціную працю всіх пошуковців — вищезгаданих і не згаданих, радію їхнім успіхам. Тепер, як і багатьох зацікавлених, мене турбує перепоховання останків убієнних — це теж важливий елемент відродження і збереження народної пам’яті про трагічну подію. У чортківській районці розпочалася дискусія про місце поховання. Мусується питання лише в одному напрямку: перепоховати на міському, так званому старому, тобто закритому кладовищі. Задум високопатріотичний — створити «меморіал епох», щоби ефектно демонструвати, як «нас, українців, нищили поляки, москалі і німці» («Голос народу», 13.10.2017 р.) Не бачу, однак, що цей проект можливий для успішного виконання. Чому?
Підставою для вищезгаданої пропозиції є зосередження на чортківському кладовищі в одному місці поховань людей, які загинули від ворожих рук за Україну. Поважний критерій — це правда. Тільки не вся правда. По-перше, пропоноване місце у секторі на окраїні цвинтаря. Місце розташування меморіального терену і його оточення формувалися вимушено, стихійно, далеко не за сприятливих історичних обставин — то за польської займанщини, то за німецької окупації, а за комуністичної влади впритул до нього колишній пустир забудували гаражами. Тут же вздовж усієї ділянки пролягає під’їзна дорога гаражного кооперативу, і через це будь-який урочистий жалобний захід супроводжується відволікаючим рухом транспорту.
Тепер ще одне. Найпомітнішим меморіальним об’єктом є високий земляний пагорб, увінчаний хрестом. Це — могильний пам’ятник більшовицьким жертвам масових убивств 1941 року в Чортківській тюрмі, а за ним є й інші могили. На початку 90-х рр. з’явилася можливість виготовити проект меморіальної ділянки в цьому місці, таким чином узаконивши міський цвинтарний Меморіал, щоб він виправдовував цю назву і, головне, регламентував належні правила та порядок на терені Пантеону. Нічого такого не було зроблено, натомість сюди свавільно вдерлася неконтрольована стихія дилетантів. Унаслідок цього майданчик із фронтального боку пагорба Скорботи, який, з погляду архітектурно обгрунтованої доцільності (і практичної теж) аж волає бути вільним, сьогодні захаращений іншими меморіальними об’єктами. Тут почали хоронити бійців новітньої російсько-української війни, а ще значно раніше місцева влада легкодумно «тицьнула» поряд з могильним курганом символічний пам’ятник борцям УПА, щоб видаватися гарною в очах тутешнього Братства вояків УПА. Чи не тут проектанти «меморіалу епох» бачать місце для перепоховання 52–х (насправді 56-х) — жертв гітлерівського злочину? Але даруйте! Надгробний пам’ятник, про який йде мова, повинен відрізнятися від ординарного одиночного надгробка і за значенням, і за обсягом. Він не може тулитися малопомітно до іншої цвинтарної споруди, отже, йому потрібна відповідна і ширина, і висота, і відстань. Певна річ, можна зігнорувати естетикою, і вигодою, одначе навіщо робити зле? Ні, вкрай нерозумно улаштовувати велике групове поховання на тісній цвинтарній ділянці, де немає ні достатньо місця для значимої архітектурної споруди, ані не знайдеться простору, щоб належно обійняти її поглядом та оцінити мистецький витвір, і взагалі, живим людям за потреби немає де стати. Мені це нагадує ситуацію, коли у невідповідно малу сумку намагаються увіпхнути непомірно велику кількість речей — замки тріщать, сумка деформується разом із вмістимим — таке рішення не виправдовує себе.
ЧИ НЕ ВАРТО ОГЛЯНУТИ РЕШТУ ЦВИНТАРНОГО ТЕРЕНУ, що претендує на звання чортківського Меморіалу, а тепер з претензійною поправкою «меморіалу епох»? Він розкинувся позаду могили жертв сталінських репресій, із західного боку. Перед нашими очима відкривається карикатурне видовище: чотири довгі, близько десяти метрів бетонні «корита», що покришилися і тепер осипаються. Їх у народі неправильно називають могилами січових стрільців. Ці утворення були нашвидкуруч зліплені в 1996 році за ініціативою тодішнього районного зверхника, бо довоєнні могильні горбики згладив час. Та й точні відомості теж згладив із пам’яті людей, позаяк за комуністичного панування відбувся розрив поколінь. З уст старожилів дійшли розпливчасті розповіді про поховання в цьому місці учасників українсько-польських подій 1919 року.
Стоп! Але ж сам автор ідеї «меморіалу епох», почесний і впливовий громадянин міста, ось уже два десятки літ наполегливо заперечує наявність тут військових поховань! Тож про який «меморіал епох» може йти мова, коли дуже важливий період випадає з історичної обойми? А може, насправді готується грунт, щоби за будь-яку ціну реалізувати на буцім-то цивільних кістках патріотичну була у 2008—2009 рр., коли на недосліджених похованнях спроектували символічний пам’ятник (задум, слава Богу, зійшов нанівець). Тому й сьогодні нелогічна пропозиція викликає підозру і сумнів, без огляду на авторитети. А ще — збентеження: як видно, господарі міста не соромляться прийняти на занехаяному меморіальному терені гостей… У Чорткові останнім часом стало модним говорити про так звану «синергію (взаємодію) української, єврейської, австрійської та польської культур», явно упускаючи вплив радянської культури, яка виразно виявляє себе у скороспілій ідеї «меморіалу епох» на упущеній з уваги цвинтарній ділянці. Таким чином, дві причини воднораз перегородили дорогу ідеї «меморіалу епох» до її реалізації: суперечливі позиції її народителя і цілковита непідготовленість меморіальної ділянки до перепоховання — її треба досліджувати й упорядковувати (чит. Андрій Базалінський «Зрада пам’яті, або Стрілецькі могили у Чортківському кривосвіті», м. Чортків, 2010 р.) Проблема поховань галицьких стрільців не може бути меншовартною і віддільною від патріотів, які загинули в 1942 році — перші були ідейними виховниками, а другі — їхніми достойними послідовниками. Про стан стрілецьких поховань на чортківському цвинтарі у світлі 100-літнього ювілею славної Чортківської офензиви, що наближається, — окрема тема майбутньої публікації, а наразі варто застерегти краян і, зокрема, чортківських владців від кроку, який більшою мірою має популістський, аніж конструктивний характер.
Попри все, убієнних німецькими нацистами стражденців треба перепоховати, сумнівів немає. І то без зайвих зволікань — у день їхньої кривавої страти — 27 листопада. І не абияк, а достойно. Як це зробити? Нам допоможуть знання подій, пов’язаних із трагічною історією розстрілу і поховання.
ВІДОМО, ЩО НАВЕСНІ 1943 РОКУ місцеві націоналісти організували насипання могили для убієнних. За одну ніч на місці групового розстрілу виросла земляна могила. Це був своєрідний геройський чин. Дозволю собі процитувати деякі свідчення місцевих людей, зібрані на початку 90-х рр.:
«П. Скрипка: — То було навесні перед самісіньким празником Миколая. Цілу ніч ми насипали, а на другий день був празник (весняний празник Миколая святкують 22-го травня — А. Б.).
Є. Пиняк: — В Ягольниці жив такий собі Горлій, що розповідав: «Прийшли хлопці вночі з партизанки та й сказали: «Коні маєте?» — «Маю». — «То вивезете штири фіри землі, туди-то й туди». Одні копали. А я возив».
П. Скрипка: — Цілий повіт насипав там могилу. Одні доставляли возами землю, інші сторожували із скорострілами. А ще інші насипали вручну. Це організувало підпілля. Працювало дві-три сотні людей. За одну ніч насипали могилу висотою приблизно три метри. І була табличка на хресті з написом, що німці розстріляли людей, смерть окупантам і т. д.
Є. Пиняк: — Та могила стояла три дні, німці пригнали жидів, аби її розрівняти.
П. Скрипка: — Спершу зрізали хрест, він був дубовий, а потім розрили насип…»
Доповню цю інформацію фактом, що насипану могилу націоналісти сфотографували і розтиражували у великій кількості серед населення разом з інформаційним поясненням на звороті, де вказані прізвища усіх жертв кривавої акції — саме завдяки цьому список страчених зберігся до наших днів.
ОТЖЕ, ЧОМУ Б НЕ ПОВТОРИТИ історію, але на вищому її витку? Для цього слід улаштувати перепоховання страчених на краєчку поля, якраз навпроти місця, де їх віднайшли, узбіч гостинця. Спершу розчистити зелену посадку і, за аналогією трагічного 1943 р., насипати курган (вищий, аніж зруйнований у минулому), установивши на ньому високий дубовий хрест із відповідним написом. Обов’язково уквітчати могильний пагорб вічнозеленим барвінком, який розквітатиме небесним кольором у весняно-літній період, а на його фоні повинен виділятися тризуб, скомпонований умільцями із жовтого квіту (на давній знимці 1943 року бачимо контури національного символу на грунтовому тлі). Я певен, що потрапляючи повсякчасно в поле людського зору, могила зберігатиме па-м’ять про убієнних. Чи, може, знову полохливо утечемо від прилюдного жалобного знака, як це вчинили у 90-х рр., відмовившись у місті від жалобної вулиці Скорботи і Надії (де розташована тюрма — місце бойні великої кількості українців)? Наголошую, що могильний пам’ятник у народному стилі зовсім не знецінює його і не принижує загиблих, як може хтось собі подумати. До слова, я постійно намагаюся переконати в Чорткові відповідальних людей, щоб у такий спосіб облаштувати вищезгадану могилу жертв більшовицьких репресій і занехаяні стрілецькі поховання біля неї. На жаль, безрезультатно. Свідомість сучасників безнадійно замурували модні камінномогильні штампи…
Сподіваюся, мої опоненти без образ поставляться до факту моєї незгоди, натомість зосередяться неупереджено на контраргументах і пропозиції. Для цього й дискусія, щоб зважити усі «за» і «проти» й не допускати до виконання «сирих», непродуманих ідей. Визнаю, що пропозиції подають вартісні у суспільстві люди, які не байдужі до колективної справи. І нерідко беруться за практичну реалізацію ідеї. Тільки це далеко не завжди гарантує позитивний результат. Тому ідеї виважуймо на терезах здорового глузду, а не з подачі чи підтримки авторитетів. Чортків уже має меморіальні об’єкти, які страждають примітивізмом і відсутністю естетики.
Перепоховання в той спосіб, який пропоную, — я погоджуюся з усіма, — доцільно приурочити до чергової річниці трагічної події — 27 листопада 2017 року. До цього часу майстри встигнуть і добротний дубовий хрест виготовити (якщо помиляюсь, годиться і тимчасовий). Щодо надгробка, то можна започаткувати його цього року незначним насипом з тим, аби закінчити пізніше. А от навесні завершити роботи до 22 травня 2018 року, щоби приурочити освячення могили до дня, коли її насипав місцевий люд 76 літ тому під проводом українських націоналістів на знак непокори перед німецькими загарбниками. Така послідовність дій, що повторить алгоритм, моторошний для українців у 1942—1943 рр., матиме символічне значення.
ПЕРЕПОХОВАННЯ 52-Х УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ, розстріляних у Чортківській тюрмі 1942 року, я б назвав таким, що має всеукраїнське значення і навіть більше, бо добре знаємо, як наші запеклі ідеологічні вороги спекулюють і на державному рівні, і на світовому щодо питання українсько-німецьких взаємостосунків під час Другої світової війни. А тому полеглі від німецьких куль в’язні Чортківської тюрми, які всі як один були націоналістами — хто як член організації, а хто за станом духу — навіть після своєї смерті обороняють Україну на ідеологічному фронті. Тому нічого їх нині запихати на цвинтарні задвірки! Хай їхня могила, воздвигнута соратниками-націоналістами в небезпечних воєнних умовах, знову постане з небуття і наблизиться до живущих! Хай перебуває на видноколі, доступна для зору багатьох людей, стукаючи у свідомість навіть некомпетентних мандрівників, і нагадує щораз і кожному про жертви, які заплатила Україна в боротьбі за свободу.
Андрій БАЗАЛІНСЬКИЙ.
м. Чортків.
На фото: занехаяні стрілецькі поховання на чортківському цвинтарі; могила з хрестом, насипана 1943 р. над похованням 52-х в’язнів Чортківської тюрми.
Фото автора