Комахи — чи не найчисленніший на землі вид живих істот. Та не до багатьох з них у нас, людей, прихильне ставлення. А ось мати користь у господарстві вдалося лише від кількох видів. Десь там у певних регіонах розводять шовкопряда. А от бджілку — повсюдно. Що за диво це крилате створіння! До багатьох комах у нас відраза, бридливість, а тут — не налюбуєшся: чистенька, акуратна, не агресивна, дарма що має жало. Воно не для нападу, а захисту. Не роздратуй, не притисни — ніколи не зробить прикрості. А яка трудівниця, серед людей рідко таку зустрінеш! Від бортництва — збирання дикого меду — до сучасних пасік — шлях довгий і непростий. Тепер бджолярство є неостанньою складовою сільського господарства і економіки в цілому. Що ж діється з пасіками нині у нас, в Україні і на Тернопільщині зокрема?
Відповідь на це запитання старалися дати учасники форуму бджолярів, який нещодавно відбувся в Тернополі. Організацію цього заходу разом зі Спілкою пасічників України і департаментом агропромислового розвитку облдержадміністарції взяло на себе приватне підприємство «Агрон» з відомою пасікою Березовських, яке базується в селах Тернопільського району. Український мед знаходить усе більше прихильників не лише в Європі, а й на інших континентах. Проявляють зацікавленість нашими медами й іншими продуктами бджільництва в Канаді, США, навіть араби зі спекотної Аравії ладні купувати духмяний нектар, зібраний і перероблений українськими бджолами.
Скільки в Україні пасік, скільки вуликів? Ніхто того не скаже, бо облік як слід не ведеться. А в наших європейських сусідів кожна бджолосім’я, кожний вулик має свій інвентарний номер. Меду ми виробляємо багато, але як його продати? Внутрішній ринок перенасичений, а за кордон не проб’єшся. Там потрібний уже перевірений, сертифікований, упакований продукт з привабливою етикеткою, з точною адресою виробника. На всю, можна сказати, медову країну є лише дві лабораторії — в Києві і Львові. Щоб зробити аналіз для виходу на зарубіжний ринок, треба заплатити 25000 гривень. Зможе це зробити простий пасічник, в якого, скажімо, сто пнів? Ні, шкурка вичинки не варта. Ось і продають наші трудівники не мед, а сировину трейдерам. А ті доводять його до кондицій, реалізують за «бугром» і отримують шалені прибутки. Це один із доказів того, що в нас немає державницької програми розвитку цієї важливої сфери економіки. Ось і збувають свою продукцію хто де і як може. Борщівського бджоляра Сергія Белюха зі своїми питними медами та іншими продуктами бджільництва я зустрічав на багатьох велелюдних святах, фестивалях. Його кремезна постать і бриль із широчезними крисами помітні серед ярмаркової публіки. Якось здибав його разом із дружиною Наталею навіть на дитинці Генуезької фортеці в Судаку серед лицарів, спраглих від бою і серпневої спеки. Та не може пасічник однією рукою доглядати бджіл, а другою торгувати медом.
Серед болючих проблем виробників солодкої продукції не останньою є стосунки з фермерами. Особливо з великими холдингами. У тих своя турбота: отримати високий врожай і такий же прибуток. Ось і обробляють нищівним трунком ріпак, соняшник, сад. Часто й не сертифікованим гербіцидом, якимось дешевим, китайським, придбаним на чорному ринку. Чехи, скажімо, використовують легкорозпадні препарати і роботи виконують лише пізно увечері та вночі, коли бджола не літає. Тут потрібен тісний контакт і з третьою стороною — владою. У кожному районі є представники департаменту агропромислового розвитку. Вони мали б володіти інформацією для бджолярів, де і що посіяно, коли й де будуть обробляти квітучі поля чи сади, куди і хто вивезе свою пасіку. Звичайно, в цьому передусім повинні бути зацікавлені об’єднані громади, сільські старости. Адже бджілка — неоціненний помічник фермера. На соняшниковому полі вона додає половину врожаю, на гречці — третину, а в саду майже все запилюють комахи. Невдовзі нібито в системі «Київстар» буде окрема приставка «Пасіка» з оперативною картою посівів медоносів і розташування на них польових станів з вуликами. Це буде корисна інформація для бджолярів.
Ось лише кілька пунктів з довгого списку проблем і негараздів, які гальмують розвиток нашого бджільництва. Їх би можна було скоротити, спростити, якби об’єднати наших пасічників, як у бджіл, в єдину сім’ю. Адже майже 90, а може, й більше відсотків виробників українського меду — це приватні господарства. Діє Спілка пасічників України, їй, як кажуть, і карти в руки. Але ця структура не комерційна, тут можна отримати лише консультативну підтримку, пройти навчання та ін. Щоб заробляти гроші, треба створювати кооперативи. У складчину, тим більше, що фінансами допомагає ще й влада, можна купити обладнання і створити таку необхідну сучасну лабораторію. Тоді спростилися б маркетингові проблеми. Можна перевірену медову продукцію пропонувати школам і дитячим садочкам. І вихід за кордон став би легшим. Пожвавилася б і діяльність Гільдії медоваріння. Питний мед — це традиція української національної кухні. І його можна піднести світовому споживачеві, як французи коньяк, шотландці — віскі, болгари — ракію. До речі, на міжнародній виставці в Стамбулі наші медовари здобули бронзову нагороду.
Що ж заважає нашому кооперативному рухові? Одвічне — моя хата скраю, відсутність ініціативних лідерів. Недовіра до влади, яка впродовж століть панувала над українцем, а надто галичанином — австрійці, поляки, більшовики. Недовіра одне до одного. Навіть у тому ж Стамбулі росіяни і білоруси мали спільні свої павільйони, а українці — кожний окремо. Хуторяни. Недарма реформи Столипіна найбільше прижилися свого часу в Україні. Може, це віддзеркалилося і в тому, що тернопільські пасічники досі не є асоційованими у всеукраїнській спілці: обласна організація нібито існує, але свого часу тут не перереєструвалися, не поновили статут. І хоч істинна суть завжди дорожча паперової, та без того клаптика з печаткою тебе ніде не визнають, нікуди не пустять, грандів не дадуть.
А як ідуть справи в інших областях, у наших сусідів? Буковинці зуміли згуртуватися, зорганізуватися. У період цвітіння в селах тут патрулюють наряди з метою виявлення незареєстрованих садів і запобігання отруєнню бджіл. Вони спромоглися навіть на селекційну діяльність. Віднайшли вулик з бджолами волохатої карпатської породи — чистої лінії — і тепер намагаються розмножувати цю, пристосовану до місцевих умов, районовану комаху-трудівницю. Харків’яни розширили свою діяльність до Полтави, Дніпра, Чернігова. Завдяки співпраці і порозумінню з фермерами торік там не трапилося жодного випадку отруєння бджіл. На Прикарпатті теж спостерігався організаційний занепад. Але тепер ініціатори тут роботу вивели на вищий рівень, так що навіть один пасічник із Чортківщини попросився до них у спілку.
На Тернопільщині теж є окремі осередки передового досвіду, як та ж пасіка Березовських у приватному підприємстві «Агрон». Наступного року тут сподіваються в селах Товстолузі, Малому Ходачкові розширити своє господарство до 1000 пнів. Президент Спілки пасічників України В. М. Стретович наголосив, що саме нинішньому поколінню належить зробити прорив у розвитку українського бджільництва.
Василь БУРМА.
На фото автора: учасники форуму бджолярів (зліва направо): виробничий директор ПП «Агрон» Ю. Р. БЕРЕЗОВСЬКИЙ; президент Спілки пасічників України В. М. СТРЕТОВИЧ; керівник Гільдії медоварів В. А. ДМИТРУК.