ОХ, МРІЇ, МРІЇ… СОЛОДКІ, ЩЕМКІ, ОБНАДІЙЛИВІ. БЕЗ ЯКИХ ТАК СУМНО ЖИТИ, І З НИМИ, НЕЗДІЙСНЕНИМИ, ГІРКО…
Мені трішки жаль цієї доброї, зичливої жінки. Я дивлюсь на її вимучене личко, спрацьовані руки, зупиняю погляд на колись гарному, темно-русявому кучерявому волоссі і помічаю, як густо вплелися в нього срібні павутинки бабиного літа. Обіймаю поглядом струнку, худеньку постать і думаю: «Чому, Господи, одному даєш — не міряєш, а іншому так, від випадку до випадку?» Та питання залишається без відповіді…
Росла вона якось сама по собі. Була у батьків четвертою дитиною. А що між нею і старшими дітьми була трохи завелика різниця у віці, то зростала тихенько й непомітно. У неї сформувалася красива, щедра душа, добре серденько. Бог обдарував її гарним голосом. Її сценою став вигін за річкою, а глядачами і слухачами — гуси, качки, козенята, корівки, що смачно паслися на шовковистих травах журливої річки.
Голос був якийсь особливий. Лагідний, ніжний, просто ангельський. Співала і босоніж пританцьовувала у шовковистій травичці, бо уявляла себе то артисткою, то журналісткою, то вчителькою. Хотілося пройти весь світ і спізнати його диво-красу, намилуватися довершеністю. Уся живність її слухала, паслася і розкошувала на зелених травах, а коли вона замовкала — здивовано підносила голівки, дзьобики. Вона тоді сміялася дзвінко і щиро.
Виросла, вивчилася і пішла працювати, але її солодкі мрії дитинства не здійснилися. Бог дав їй зовсім іншу професію, яку вона дуже полюбила і в якій знайшла себе та своє покликання. Тонка і вразлива душа, щире й добре серденько завдавали їй багато клопоту і часто були причиною сліз. Їй завжди бракувало тепла, любові, ніжності, доброзичливості. В них у сім’ї ніхто ніколи нікому не казав теплих слів, хоча й образ та криків у їхній оселі ніколи не було. Жили просто, тихо, спокійно.
Вона не була щаслива і у своєму заміжжі. Хоча в руках чоловіка все оживало, та до всього його треба було напроситися. У нього все «колись зробиться», потім, лише не зараз. Їй це набридло, і вона пішла від нього. Її втіхою стали діти. Вони наповнили її життя якимсь іншим змістом. Вона шила, пекла, прала, прасувала, готувала з ними уроки, ходила на батьківські збори і наївно мріяла, що не відпустить їх із села. Думала, що діти створять тут свої міцні родини.
Та сталося інакше. Добре казала баба Катерина: «Не плануй, дураче, Бог переіначе». Діти виросли, вивчилися і пішли своїми стежками-дорогами. Не змогла, не зуміла їх втримати біля себе. Тепер лише з радістю чекає їх у гості та із заздрістю спостерігає чуже щастя на чужих подвір’ях.
Любить поратися на городі, сіяти, садити, милуватися всім, що повиростало, зацвіло. Це її сокровенний світ. Тут вона живе і нікому не відкриває свого болю, неспокою.
Та завжди у неї у серці живе її солодка мрія — побачити море, велике, безкрає. Їй здається, що це напевно так, як бездонне небо просіялося на землі. Тільки небо тихе, затишне, навіть під час буревію, а море живе, рухається. А ще їй хочеться побувати на Святій землі. Це щось для неї надзвичайне, цілюще.
«Я не стану святою, — каже тихо, журливо. — Он скільки людей не бачили цього дива. Але так хочу споглянути ту велич, зцілитися у водах Йордану, доторкнутися Гробу Господнього. Я ж ніколи нічого не бачила. Не їздила по курортах, не була в ресторанах, не жила в апартаментах, не сиділа за багатим столом, не їла вишуканих страв, не одягалася дорого. Та це неважливо. Я дуже хочу побувати на Святій землі. Та то лише солодка нездійсненна мрія. Міраж…»
Вона тихенько зітхає і ховає зволожені очі. Її дні, місяці, роки вже давно сплелися у самотність. Звила собі тут гніздечко і живе, живе своєю солодкою мрією, яка додає їй сил, віри, надії, веде по житті, а точніше — тримає у сподіванні на щось гарне і світле. Крилатого польоту тій мрії.
Марія НЕВІДОМА.
Фото з вільних джерел