ОЛЕНІ НЕ ДУЖЕ Й ХОТІЛОСЯ ВИБИРАТИСЯ НА ВЕЧІРНЮ ПРОГУЛЯНКУ, ВОНА ПОЛЮБЛЯЄ СВЯТКУВАТИ НОВИЙ РІК УДОМА. АЛЕ ПАВЛО ВМОВЛЯЄ ЇЇ ПОГЛЯНУТИ НА ОШАТНУ ЯЛИНКУ У ЦЕНТРІ МІСТЕЧКА — Й ВРЕШТІ ЖІНКА ПОГОДЖУЄТЬСЯ.
Колюче деревце звідусіль оточують групки людей. Усі сміються, святкують. Дід Мороз і Снігуронька фотографуються з охочими. А Олена тулиться до чоловіка, і їй здається, що поряд із ним їй не страшні ніякі життєві бурі. Хоча ще недавно вона сама просила Павла: «Давай розлучимося. Бо мене дуже гризе провина, що не зможу народити тобі дитинку. А інша жінка подарує тобі цей скарб». Тоді чоловік міцно обійняв її і попросив кохану більше ніколи не говорити таких слів. Бо він її любить безмежно, вона — його повітря і сенс життя. А щасливою сім’я може бути й без дітей. Головне — любов та повага…
Через якусь годину удвох крокують засніженою вулицею додому. Павло, милуючись дружиною, кидає на неї повний ніжності погляд. Олена ловить його, і від цього їй тепліє на серці. Вдихає морозяне повітря й знову замислюється: а може, саме з таких митей і складається щастя?
До під’їзду залишається кілька кроків, коли обоє помічають темну худеньку постать на лавці. Вона обзивається заплаканим голосом:
— Олено Петрівно, це ви?
Олена ціпеніє від несподіванки і впізнає Світланку — свою підопічну з дитячого садочка. Вона добре знає її матір. Наталка зловживає алкоголем, часто забуває забрати доньку. Тоді Олена приводить маленьку до себе додому, балує смачненьким, дозволяє погратися із м’яким ведмедиком. А коли темніє, сама відводить дівчинку до її оселі. Домом стару занедбану незатишну хату назвати складно. Там немає ні теплого ліжечка для дитини, ні ляльок, ні нового одягу.
— Світланко, що трапилося? — Олена біжить назустріч дитині. — Чому ти не вдома?
— Мені страшно, там повно чужих людей, усі галасують. Мама вже зовсім п’яна. Я попросила їсти, а вона мене вдарила. Я злякалася і втекла. Думала, прийду до вас, але ніхто не відчинив мені двері, — захлинається слізьми дівчинка.
— Боже, дитино, тобі треба швидко зігрітися, бо ж простудишся, — тулить до себе дівчинку Олена.
Удома кутає її пледом, розтирає ніжки й годує вечерею. Потім дівчинка заколисує ведмедика і, не дочекавшись Нового року, засинає просто на дивані у вітальні.
— Тільки, будь ласка, не проганяйте мене додому… — бурмоче сонна малеча, коли жінка вкриває її ковдрою.
Святковий настрій у дорослих зникає. Павло вимикає телевізор із набридлим концертом. Обоє сидять у тиші. Олена думає лише про одне — чому Бог дарує малюків таким, як Наталка? А вони, ці горе-мами, навіть не замислюються, наскільки щасливі. Не обіймають, не цілують, не тішать своїх дітей. Їм миліше нетверезе товариство та пляшка горілки, ніж рідні маленькі сонечка…
Павло витирає дружині сльози й раптом обережно пропонує:
— Може, б ти поговорила з Наталкою? Треба допомогти їй позбутися алкоголізму. Дитина не може рости у такому жахітті. На дівчинку шкода дивитися. Ми відішлемо Наталку на лікування, а Світланка хай поживе у нас, — і твердим голосом продовжує: — А якщо відмовиться, тоді з нею розмовлятиму я. Такі батьки недостойні виховувати дітей.
Швидко настає ранок нового року. Олена телефонує до Світланчиної матері, проте побесідувати із Наталкою їй не вдається — на тому кінці озивається чоловічий голос. Незнайомець представляється працівником поліції, цікавиться, хто телефонує, і повідомляє про непоправне — мешканки цієї оселі більше немає в живих. Перша, мабуть, трохи грішна думка, яка пронизує Олену, — яке щастя, що у ті страшні хвилини Світланка була поруч із ними. У безпеці й теплі…
— Не хвилюйтеся, ми заберемо у вас дівчинку, відвеземо її у притулок. Потім дитину оформлять в інтернат. Хіба що з’являться охочі її удочерити, — пояснює жінці поліціянт.
Олена кілька разів вдихає повітря, щоби вгамувати хвилювання, а тоді відповідає:
— Це зробимо я і мій чоловік, ми дуже прив’язалися до неї і зможемо стати для Світланки справжньою сім’єю.
Правоохоронець не суперечить, зазначає, що згодом ще зв’яжеться з ними, щоб узгодити усі формальності, і завершує розмову.
Крізь сльози Олена одразу ж розповідає Павлові про трагедію й своє рішення. Дякувати Богу, чоловік схвалює її намір. Адже, зізнається, сам переймався життям Світланки.
Святковий, блискучий від снігу день наганяє їм смуток за змарнованою долею Наталки. Подружжя розраджує себе єдиним — надією на те, що вони зможуть подарувати Світланці повноцінне дитинство й батьківську любов.
Ілона АНДРОЩУК.
Фото з вільних джерел