Бувають люди, котрих зустрінеш й отримаєш наче в нагороду здійснення мрій. На світанку мого життя такою стала для мене художниця Анна Семенівна Левандовська.
Доля звела нас у студії образотворчого мистецтва, яку організовувала професійна художниця Людмила Григорівна Дробот. Тут ознайомлювались з азами малювання майже два десятки кременчан, які жили надією писати картини. Але, як виявилося, щоб стати художником, одного бажання мало. Потрібен ще й талант і наполеглива праця упродовж життя, а також постійне вдосконалення майстерності.
Я закінчувала десятий клас у Кременецькій середній школі №1 і з легкістю виконувала студійні завдання із графічного зображення предметів. Несподівано на одне із занять учасниця студії Анна Левандовська принесла свою картину, написану олійними фарбами. Вона дуже хотіла отримати оцінку своєї майстерності у виконанні пейзажу.
Людмила Григорівна позитивно оцінила роботу і пояснила нам техніку виконання олійного живопису.
— Запам’ятайте, — звернула Людмила Григорівна нашу увагу, — перш ніж взяти пензлик, необхідно побачити сюжет картини на чистому картоні чи полотні. Якщо ви цього не змалюєте в уяві, чи не зробите ескізу, то не створите композицію правильно.
Студійці довго дискутували на цю тему, розмова зблизила нас як однодумців, а особливо мене з Анною Левандовською. Коли ми вийшли із студії, Анна Семенівна запросила мене до себе в гості. Завітавши до художниці, я застала її за мольбертом і вперше побачила, як народжується картина. Жінка розповіла, як змішувати олійні фарби, щоб досягти бажаних відтінків. Пояснила, що пейзаж потрібно розпочинати з неба, а натюрморт з фону, щоб у процесі написання природи, квітів, предметів, усе це з’єднувати в єдину гаму кольорів.
Затаївши подих, я спостерігала, як на блакитному небі вимальовуються білосніжні хмаринки, підрум’янені знизу ніжно-рожевими відтінками світанку над фортецею на горі Бона. І світлий димок туману сповиває зелені детально виписані сосни на схилі гори.
При розмові з пані Анною я зачаровувалася її харизмою та інтелігентністю, милувалася тонкими рисами ніжного обличчя, яке ніколи не знало косметики, скромною жіночою вродою, що притягувала співрозмовника. Поцікавилася, відколи жінка почала писати картини. Адже, на мій погляд, вона досягла високої майстерності.
Художниця на мить замислилася. Тоді сказала, що малює зі шкільних років. А коли навчалася у Бережанській гімназії (цього року гімназія святкує 110-річницю), а пізніше в педагогічній школі за спеціальністю вчителя початкових класів, малювання було улюбленим заняттям.
Там, у Бережанах, зустріла свою першу любов і вийшла заміж за Євгена Левандовського, автора пересувного Бережанського драмтеатру. Євгеній походив з Вишнівця, перевіз свою сім’ю в Кременець. Після війни виникали труднощі з працевлаштуванням, тому Євген постійно їздив на заробітки, вдома майже не бував.
Анна Семенівна виховувала сина Юрія і писала картини. Вкладала в них ніжність, любов, відвертість своєї душі. Милувалася з сином поетичними пейзажами, що випромінювали веселкову ауру краси Кременеччини. Кожну картину змушена була продавати, щоб забезпечити сім’ю. Прощалася з мистецьким твором, мов із живою істотою, з болем в душі, а сюжет залишався в па-м’яті навічно. Так склалося, що її картини не побачили виставкового залу, не зустрілися з глядачами.
…Святом для студійців стало запрошення нашої наставниці Людмили Дробот до її дому, де вона познайомила нас зі своїм творчим доробком. Пейзажі, портрети, натюрморти, написані художницею, були розвішані рядами на стінах в одній із кімнат. Ми з Анною Семенівною отримали неймовірне естетичне задоволення, тому що вперше побували на вернісажі.
На початку 60-х років минулого століття у Кременці було кілька професійних художників, та ми не чули, щоб вони проводили виставки свого малярства. Під враженням від творчості нашої наставниці ми горіли бажанням створити свої «шедеври».
На жаль, студія діяла лише кілька місяців, оскільки Людмила Григорівна була змушена розв’язувати свої сімейні проблеми. Але окрилені натхненням Анна Левандовська, Олександр Вальчук, Павло Дробот (син художниці) і я продовжили ходити на етюди з художником Євгенієм Гейкіним. Це був митець з нелегкою долею. Його зрадила дружина, залишивши сина. Тому Євгенієві доводилося працювати і виховувати хлопчика.
Але, незважаючи на свою зайнятість, він погодився позайматися з нами. З ним ми опанували цікаву техніку виконання графічних картин кольоровими лініями і штрихами, якими передавали світло і тінь. Я побувала на багатьох виставках, але ніколи не зустрічала подібних мистецьких творів, написаних цією графікою.
З нами із задоволенням ходив на етюди син Анни Семенівни, який пробував свої сили в малярстві. Втішався маминим талантом і сам мріяв творити картини, але за допомогою фотоапарата. У цьому він згодом досягнув успіху і брав участь у багатьох фотовиставках не лише в Кременці, а й Києві та Польщі.
Анна Левандовська працювала також у лабораторії на біологічному факультеті Кременецького педінституту. Художниця дуже втішалася, коли виставляла свої живописні творіння для працівників і студентів педінституту (тепер Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка). І в пенсійному віці писала кременецькі краєвиди до останнього подиху.
Проминуло багато років. Доля закинула мене у Крим, де я досягла успіху в малярстві. Коли повернулася з Криму в Кременець, то одного дня зустрілася з сином Анни Юрієм Левандовським, який з болем сповістив, що матері уже немає. Ми відвідали її могилу на Монастирському цвинтарі, і я з великою шаною поклонилася й поклала квіти своїй подрузі юності, Анні Левандовській, яка відчинила переді мною двері в чарівний світ наївного живопису.
Олена ПОЛІЩУК.
с. Колосова Кременецького району.
Фото з вільних джерел