«Самотній вовк з тюльпаном замість серця…» Саме таким видався мені Богдан Кушнірик після занурення в океан його поезії, що вмістився у збірці «Три святості». Знайомство з нею почалося ще в автобусі дорогою з Тернополя до Чорткова. Але не дійшла і до половини, бо в Оришківцях попросила книжку жіночка, що сиділа за моєю спиною і бачила, що я читала. Отож до Чорткова і ще десять хвилин на стоянці моя попутниця дуже уважно вчитувалась у поетичні рядки, час від часу розпитуючи про їхнього автора. Як з’ясувалося, ця жінка була із Заліщицького району, назвалася Ганною. Коли прощалися, вона подякувала мені за можливість прочитати ці прекрасні вірші, а я їй подякувала за те, що цікавиться сучасною поезією.
Уже вдома на одному диханні дочитала книжку і я. Душу збурювали подив і нерозуміння: «Чому, чому автор мовчав усі ці довгі роки, не виходив до людей зі своїм полум’яним словом патріота? Чому глушив дзвінкий голос правди та збирав свої твори у шухляду?» Дещо відкрилось, коли прочитала автобіографічні дані Богдана Кушнірика, такі скупі й короткі, за якими чорними мурами стоять дні і роки його життя. Та попри всі важкі ви-пробування долі, він витворив свій, лише «Кушніриків», неповторний «закон життя»:
…На гору хрест, а на долину зорі
Несу у кошичку з вербової кори…
Книжка «Три святості» має два розділи: «Слідами батьків» і «Єднає нас любов». Це глибокі сліди поетового життя, які беруть початок ще з правітцівщини. Завдяки його принципам справжньої людини, християнина, українця ці сліди не заросли бур’янами зрад, розчарувань, болю, ненависті та зневіри, а засіялися любов’ю в її наймасштабнішому вселенському значенні — до своєї землі, до людей, до життя, до Творця. Бог, Мати і Вітчизна — це три святості, «як тризубці гербові». Хіба можна влучніше передати суть істинних цінностей? Мабуть, ні.
У деяких своїх висловах Богдан Кушнірик категоричний, в інших — сердитий і непримиренний до зла та неправди, напевно, тому, що «Заростає душа полинами // Все сфальшоване в світі брехні». А про те, як потрібно виходити із найскладніших ситуацій, поет радить у вірші під назвою «Усе так просто». І починається він дуже оптимістично: «Усе так просто — посміхнися». Кожен вірш — це частина душі автора, краплинка його полум’яного серця, промінь думки, що зігріває читача. Імпонують мені, зокрема, поетичні рядки про найсокровенніше людське почуття — любов. Як закоханий лірик, Богдан Кушнірик п’є «вино кохання» і творить незабутню ораторію своїх незбагненно бентежних почуттів. І хто ще, як він, може так влучно сказати:
«Я вас люблю!» — і золотиться сніп,
«Я вас люблю!» — і відступає зло.
«Я вас любив…» — і кам’яніє хліб.
«Я вас любив…» — ламається весло.
Це дивовижно, як і те, що автор цих рядків, незважаючи на свій поважний вік, не розгубив ніжності душі і «мов юнак, палає від любові» та не хоче вириватися із цієї «солодкої неволі».
З усього прочитаного вибрала добрий десяток поезій, які припали до серця, перечитувала їх по кілька разів. У фаворі — вірш «За крок до фінішу життя». Є у ньому такі рядки:
Залишу у спадок мішки протиріч
І недооцінене саморозп’яття.
Це дуже перегукується і з моїми роздумами про життя.
Нива засіяна. Дорідні зерна, які Богдан Кушнірик тримав у засіках стільки років, не запліснявіли, не загинули, а набрались світла, обважніли від правди, добра і любові — і тепер зійдуть рясними сходами в людських серцях. Прочитавши їх, хтось, напевне, стане людянішим, хтось добрішим, милосерднішим, а хтось «покарає когось поцілунком», як гарно радить автор. Хіба задля цього не варто жити, не варто творити і пережити те, що пережив Богдан Кушнірик, котрий і гадки не має переписати своє життя? Тож нехай його «крок до фінішу» буде довгим і плодоносним, легким і сонячним, натхненним і благодатним, і на ньому розквітають нев’янучі квіти Віри, Надії й Любові.
Раїса ОБШАРСЬКА.
м. Чортків.
Фото з вільних джерел