Серед лауреатів конкурсу «Людина року-2017» Михайло Безпалько — найстарший за віком: у червні йому виповниться вісімдесят. 60 з них він, ні, не працює, а служить театрові. Як воїн служить Батьківщині, як священик — Богові і церкві, так Михайло Антонович служить театрові, котрий став для нього, як писала моя колега, «релігією, надією і любов’ю». Театр приймав і приймає те його служіння, хоча не особливо за нього віддячує. Навіть звання заслуженого артиста України не виклопотав для свого «старожила». Та коли про це кажуть акторові, він цитує Ліну Костенко, поезією якої захоплений: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила». А таки нагородила! І довгим творчим віком, і улюбленою роботою, і щедрою любов’ю глядачів. Бо й справді, хто не знає нині на Тернопіллі цього красивого, галантного, з французьким шармом актора. Зрештою, його інколи й називають Французом, бо доля вибрала для його появи на світ саме цю далеку від України країну.
Як згадує актор, його батько Антон Безпалько родом з Іванчан (це на Збаражчині). Служив у війську Австро-Угорщини. У Першу світову потрапив у полон, перебував його в Італії. Коли повернувся додому, був вражений бідністю своїх земляків на тлі того, що бачив на чужині. Тож подався назад в Європу, на заробітки. Осів у Франції. Спершу працював на шахті, згодом найнявся до фермера. Там і знайшов свою половинку, землячку Теклю. У них народилось трійко дітей. Старші вчилися вже у дев’ятому класі, а Михайло в першому, коли тато вирішив повертатися в Україну.
Як закінчилась Друга світова війна, Радянський Союз дуже активно агітував вихідців зі своїх територій, аби вони поверталися на Батьківщину, обіцяв їм мало не золоті гори. Пропаганда була настільки масованою і наступальною, що багато хто купився на неї. До того ж Антон Безпалько так і не став французом, завжди тужив за рідним краєм. Твердив, що йому досить хліба з водою, аби тільки не на чужині. Дивувались друзі, сусіди: «Куди ти, чоловіче, зібрався, це ж не країна, а тюрма, а всі оті обіцянки розраховані на простаків. Пожалієш потім, але вороття назад не буде». Але батько прийняв уже рішення: вони залишають французьку ферму і повертаються в Україну.
Михайло Антонович із теплотою згадує тата: він був майстром на всі руки. Шив одяг і взуття, орудував усіляким інструментом, знав шість мов. А коли актора запитують, чи бодай подумки він не дорікав батькові, що привіз їх в Україну, адже у Франції в нього були б більші перспективи, М. Безпалько твердить: ніколи не шкодував, що все склалось так, як склалось. Як і тато, не став би французом. Душа в нього українська, а український театр теж має славну історію, служити йому для нього честь і насолода.
Хоча перша зустріч із радянською дійсністю їх усіх приголомшила. Тільки-но перетнули кордон, як у поїзд зайшли військові зі зброєю і почали знімати із жінок прикраси (одному чоловікові навіть відрубали палець, бо не знімалася каблучка), а валізи репатріантів викидали через вікна, де їх підбирали їхні поплічники. Повоєнні роки були холодними і голодними. Щоб вижити, Безпальки змушені були під Тернополем найматися до заможних господарів і працювати за десятий сніп. Проте жили дружно, допомагали одне одному, підтримували. Згодом старший брат поїхав на Донбас, працював на шахті, сестра навчалася у Львові. Коли померла мама, Михайло залишився з татом удвох. А потім відчув, що таке мачуха в домі…
Тоді й гадки не мав про акторство, треба було просто зачепитися за щось у цьому житті. Тож пішов працювати учнем слюсаря на ремзавод, відтак закінчив Збаразьке училище механізації й отримав диплом тракториста-машиніста широкого профілю. Мав їхати на цілину «перелоги орать». І хтозна, як би там склалася його доля, коли б не втрутився його величність Випадок: Михайло серйозно захворів і вже було не до цілини.
Коли у 1956 році в театрі (а він тоді містився на вулиці Івана Франка, в будинку, де тепер Палац кіно) відкрили студію і набирали туди студійців, друг загітував Михайла спробувати свої сили. А він уже знав, що таке театр. Бо і мама там якийсь час працювала костюмером, і він у школі відвідував драмгурток, бо дуже любив співати. Щось у ньому таки розгледіли досвідчені члени приймальної комісії, бо зарахували до восьми перших студійців, яких зростив наш театр.
Михайло Антонович може довго розповідати про своїх вчителів, які ввели його у театральний світ, про режисерів, з якими працював, про колег, з якими ділив сцену, радість успіхів і смуток невдач. Багатьох із них уже немає на цьому світі, але вони живуть у його пам’яті та в його серці. З особливою теплотою згадує Андрія Івановича Гайду — викладача української мови та літератури першої школи: він дуже багато душі вкладав у своїх учнів. А ще — Зіну Михайлівну Ліщук, директора Будинку піонерів. Вона збирала по зруйнованому Тернополю дітей і залучала їх до творчості. Зокрема, вела драмгурток, який відвідував і малий Михайлик.
Із вдячністю згадує актор і тих, з ким зводила його сцена. Записати б це — і ми б дізнались багато цікавого про той театр, якого вже немає. Про Богдана Антківа і Костя Капатського, про Ярослава Геляса та Павла Загребельного, про Сусану Коваль та Ганну Голець, про дивовижне подружжя Бобровських, про Івана Яроцького та Анатолія Горчинського…
За 60 років на сцені М. Безпалько зіграв не один десяток дорогих для нього ролей. Вони були різними — драматичними і трагічними, ліричними і комедійними. Але в кожній був отой шарм, який властивий актору, і те почуття міри та смаку, яке його ніколи не зраджувало. В актора — гарний голос, тож він був незамінний в оперетах. А ще він має неабиякий хист спілкуватися з дітьми, тому рідко яка вистава-казка обходиться без його участі. У його сценічному житті були і головні ролі, але здебільшого випадало грати ролі другого плану. «На всіх у театрі головних ролей не вистачає», — віджартовується Михайло Антонович. Але він, за словами начальника управління культури облдержадміністрації Григорія Шергея, володіє рідкісним вмінням перетворювати роль другого плану в головну. А ще актора називають «королем епізоду», «добрим духом театру», його знаковою постаттю, його візитівкою… «Якщо не буде таких самовідданих служителів театру, як Безпалько, не буде ні Гамлета, ні Хлестакова», — твердив світлої пам’яті Михайло Форгель.
Та є в Михайла Антоновича одна головна роль, яку він грає усе своє творче життя, і в ній немає йому рівних в усій Україні. Це роль Діда Мороза. Як зіграв її вперше у 1957 році, так і досі кожен Новий рік зустрічає в костюмі цього казкового персонажа. Йому навіть належить всеукраїнський рекорд зустрічі Нових років у цьому образі. Немає в місті школи, дитячого садка чи трудового колективу, куди б не приходив з новорічними віншуваннями його Дід Мороз. Та й в області таких колективів чимало. А ще на Львівщині, Прикарпатті, на Волині. Їздив і до столиці, і в східні області України. В останні чверть століття його запрошують і як Святого Миколая — і це теж дуже зворушлива сторінка в його творчій біографії. Як і Водяник, яким він стає рік у рік на свято Івана Купала.
І що цікаво: ось уже на порозі «вісімдесятка», а він ще не награвся, сумує, що все менше ролей та все коротшими вони стають. І водночас радіє, що ще виходить на рідну сцену, що він у театрі, а театр — у його серці. Його люблять тернополяни. Дивується, як багато отримав вітань телефоном і під час зустрічей на вулицях міста, коли став «Людиною року-2017». Навіть не сподівався, що стільки людей відгукнеться.
А ще театр подарував йому дружину. Вона приходила на вистави з його участю та сідала поближче до сцени. На його гру реагувала так щиро і безпосередньо, що він не міг її не зауважити. А потім вже й сам шукав вродливу дівчину очима в залі. Як її не було, і гралось йому гірше. Вона виявилась медсестрою, закоханою в театр. Галина та Михайло Безпальки вже справили золоте весілля, а він ще й досі носить їй квіти. У гарних людей і стосунки гарні. І почуття справжні, і вчинки шляхетні.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Василя БУРМИ