Часто наша редакція отримує листи без підпису. Автори їх полюбляють скаржитися, нарікати і критикувати інших, вказують реальні імена та прізвища своїх «кривдників», детально описують їхні «злодіяння» і просять журналістів розв’язати проблему.
Ми завше наголошуємо, що не друкуємо анонімок. Нині вже не той час, коли треба боятися правди чи своєї думки, надрукованої в газеті. Ні, їх треба оприлюднювати і не лякатися такого сміливого кроку. Вже минула та доба, коли стіни мали вуха і за ляп проти комуністичного режиму чи вождя/вождика садили, катували, вбивали. (До речі, чи не саме в той час «завдяки» анонімкам псували життя і справді невинним людям? Чи не в той час листи і звернення без підпису були «в моді» та всіляко заохочувалися?) Нині — свобода слова, і кожен може вільно висловлювати свою позицію.
Інша річ, коли людина розповідає ЗМІ про злочин, незаконну діяльність, вказує їх учасників, та переживає за життя і безпеку своє та рідних. Тоді редакція може не вказувати її прізвища на шпальтах газети. Але це за умови, якщо, наголошу, людина назвалася реальним іменем, а не сховалася за вигаданим.
У нашому випадку мова йде про дописувачів, які здебільшого розповідають у своїх листах те, про що всі й так знають, однак чомусь бояться назватися.
У багатьох листах анонімні автори пишуть про реальні проблеми. Ось «Тихін Невідомий» розповідає, що напередодні минулих парламентських виборів «положили асфальт в центрі села. Люди раділи, надіялися на щось хороше, але нічого не дочекалися. Все завмерло. Автобуса в селі ніхто не бачив, тільки власники. Студенти до траси добираються, хто як може. І якби не потрібні були харчі, то і не приїжджали б. Бо щоб зійтися і трохи розважитися, то немає куди вийти. Будинок культури без світла, підлоги, стільців. Тільки забігайлівка, яка працює вечорами, їх виручає…»
В іншому листі автор так старанно вивів ручкою своє псевдо, що й не розбереш. Але пише правдиво: «Я не можу дивитися телебачення, а особливо засідання нашої Верховної Ради. Я думаю, що ні в одній державі немає таких депутатів — дебоширів, брехунів — як наші. Тому я цю писанину пропоную прочитати нашим виборцям. Може, декого вона змусить замислитися над своїм вибором, і він не дасть себе підкупити…» «Моєї адреси не вказувати, — додає наостанку автор, — оскільки я старий і ніколи таким (дописуванням у газети — В. П.) не займався. Бо односельці скажуть, що на старість із глузду з’їхав. Якщо не будете друкувати, то вкажіть причину десь в кутку газети за середу…»
Ось такі «пригоди» анонімок і в анонімках. Хтось боїться осуду, хтось боїться своєї ж правди, хтось боїться сам себе. А комусь хочеться допекти недругові порцією бруду. Так, були в нас і такі листи, автори яких планували зводити рахунки руками журналістів.
Протиставити таким людям хочеться як наших багаторічних дописувачів, чиї листи часто можна побачити на шпальтах «ВЖ плюс», так і тих, хто вперше взявся за перо. Це автори, які не бояться підписуватися під кожним своїм словом, грамотним чи не дуже. Це люди, які не ховаються за псевдонімами чи порожнім полем у рядку «адреса відправника» на конверті. Це громадяни, які відкрито говорять про те, що думають, і гуртують довкола себе завдяки нашій газеті однодумців і друзів. Ми дякуємо їм за відвертість, правду і небайдужість до проблем їхніх сіл, міст і держави.
Боятися треба не правди, не відповідальності за написане, не чийогось осуду. Боятися треба анонімності. Вона нікого ні до чого не зобов’язує, а часто робить шкоду.
Фото з вільних джерел