Мабуть, він розумів англійську. Принаймні, коли чув ці шепеляві, зв’язані у речення слова, старався осягнути їх зміст. Уважно дивився на того, хто говорив, водив головою, підставляв вухо. Не плутався в польських бжи та пши. На німецьку подавав голос, ніби хотів гавкнути. Мабуть, вона йому нагадувала власний спосіб спілкування і вираження почуттів. До угорської був байдужим, бо як не старався, не міг уловити її зміст. Болгарську опанував з досконалістю, бо міг зреагувати навіть на тон і якісь натяки. Та коли чув російську чи українську, із псом робилося щось неймовірне — прилягав, простягав лапи, піднімав морду і кожне слово супроводив ледь чутним скавучанням. А в погляді було щось таке, ніби на його допитливі, розумні очі навертаються сльози…
Увесь день на прибережній піщаній смузі не затихав шум прибою і людських голосів. Напівоголена різномовна публіка ворушилася при морській воді, як мурашник, прагнучи провести із задоволенням кожний день свого недовготривалого курортного життя. Серед людей то тут то там з’являвся і цей собака з рудою до червоного шерстю. Він усюди був бажаним гостем. Особливо любили бавитися з ним діти. Пес гасав по пляжу слідом за ними, виловлював і приносив у зубах кинуті у воду м’ячики та інші іграшки. Не руйнував при тім, а перестрибував через збудовані ними з мокрого піску замки.
Щоб пляжний народ не нудьгував, адміністрація болгарського курорту «Золоті піски» раз на тиждень влаштовувала атракціон: невеликий гвинтокрил пролітав уздовж піщаної смуги і з нього сипалися дрібні дешеві сувеніри — листівки, лялечки, м’ячики, жувальні гумки, навіть ручки і блокноти для журналістів. Сонна публіка, яка залежалася під сонцем, відразу оживала, приходила в рух. Що робилося на пляжі! Кожний хотів схопити щось собі. Пихата, статечна Європа відразу забувала, хто вона є. Усі перетворювалися на хлопчиків тубільної країни, яким заїжджий багатий турист сипнув пригорщу цукерок. Раніше за всіх гелікоптер помічав рудий вухань і вже був напоготові, бо знав, що зараз буде весела забава. Він гасав, мов очманілий, перехоплював здобич то перед одним, то перед другим відпочивальниками, прокушував надувні кульки, і вони гучно тріскали в нього на зубах. Підхоплені вітерцем, деякі подарунки відлітали вище, на прибережні кущі і каміння. Та люд ломився крізь колючі зарості — азарт отримати щось на халяву перемагав силу етикету і стриманості. Рудий опецькуватий німець, який завжди ходив, мов надутий індик, зверхньо поглядаючи на інших, а на прес-конференціях, які тут влаштовували для інтерпреспубліки, ставив найкаверзніші запитання, теж бігав у надії щось спіймати. Пес йому дошкуляв найбільше, може, тому, що не хотів поруч бачити ще одного рудого. Німець відмахувався від нього руками і голосно кричав: «Гунд, век! Гунд, век!»
Коли допікало полудневе підсоння, ми йшли до Христо. Його невелика майстерня стояла в затінку скелі, і там було прохолодно. Сьорбали червоне вино, спілкувалися та, відверто кажучи, заважали йому орудувати пензлем і творити свою абстрактну мазню. Якось почув голос художника: «Гекторе, де ти тиняєшся вже третій день, мабуть, голодний?» Я виглянув у присінок, хто там прийшов, ба, та це ж наш інтернаціональний песьо! Доки собака гриз якісь там курячі об’їдки, Христо розповів мені історію рудовухого. Кілька років тому тут відпочивав хтось із радянського чи то дипломатичного, чи торгового представництва. Сталася біда, він загинув. На тутешньому березі чергує професійна рятувальна служба. Хоч і коректно, але невідступно її працівники примушують виконувати усі правила поведінки на воді. Перед першими ознаками наближення шторму викидають на щоглу чорний прапор. Це означає: всім на берег! Того разу бідолаха ніби і не відплив далеко, але зрадило серце. Так пес, з яким він приїхав, залишився без господаря. Ніхто не знав, як його кликали по-справжньому — Тузик, Бобик, Шарик? Хтось потім назвав його Гектором. Христо прихистив його у себе і вже чотири роки ним опікувався. Та Гектор тримався нового господаря лиш у холодну пору року. Решту часу проводив серед різномовної когорти будинку відпочинку журналістів — щось тягло його до нашого брата. Була в Гектора година-півтори, коли він нікого не чув, не бачив і слухати не хотів. Рано-вранці всідався на найвищому бескиді прибережних скель і пильно вдивлявся в морську далечінь. «Він щодня після тої трагедії повторює цей ритуал, виглядає свого господаря, — сказав Христо, — я йому ніколи не заважаю».
Біля моїх циновок на піску часом влягався Васіл Цонєв, відомий болгарський письменник. Кілька теплих місяців він жив у нашому журналістському готелі. Зранку до обіду стугонів на друкарській машинці, народжуючи свої гумористичні оповідання, а коли сонце повертало на захід, приходив до моря з пакою періодики, проглядав статті, щось читав услух і ділився думками. Часом на пляжі з’являлася красуня, яка щовечора виспівувала для нас у ресторані, зокрема таку модну тоді пісеньку «Жулі-жулі Сантрапей». Я кивав головою в її бік, мовляв, глянь, яка краля. Васіл шаленів від люті, крутив головою. Страх як не любив вродливих, говорив, що вони такі-сякі, всі продажні і взагалі то бісів витвір. Я йому заперечував, читав, що знав напам’ять, з Пушкіна, Шіллера, вірші про прекрасну даму Блока і цим ще більше його сердив. Світло на дивну нелюбов пролив мені Христо. У Цонєва була дружина-красуня, але хтось більш привабливий, хвацький та багатий спокусив і відбив її у Васіла. «Красива жінка, мов яскрава іграшка на вітрині, кожному хочеться мати її в себе, а він на це не зважив», — резюмував Христо.
На пляжі до нас часом навідувався Гектор. Після близького знайомства в майстерні художника він розпізнавав мене серед інших. Додавала теплоти до наших стосунків ще й мова, яку він любив, як і колишнього свого господаря. Песьо-барбесьо з’являвся не з порожніми руками, цебто зубами. Він знаходив десь у кущах чи серед каміння сувенір із гелікотера, який у метушні не помітили пляжні обивателі, і клав між нами, мовляв, розбирайтеся самі, хто ним заволодіє. Васіл гладив його обвислі вуха, примовляючи: «Ось єдине створіння, яке тебе ніколи не зрадить, ні на кого не проміняє».
Іноді Цонєв запрошував мене на шуманське пиво. Поруч на березі стояв маленький ресторанчик «Старий моряк». Там господарював Екімбей, невисокий, як переважно всі болгари, уже літній, з великою лисиною чоловік. Ще був маленьким, коли потрапив до якогось турка в сім’ю. Болгарія була занедбаною провінцією Османської імперії. Майже п’ятсот літ загарбники чинили тут, що хотіли. Сусіди румуни мали хоч якийсь свій протекторат з адміністрацією, національною елітою, а тут цілковите безправ’я. Хлопчик уже виріс до молодика, коли турок відчув, що помирає. Дітей не мав, тож зробив своїм спадкоємцем Екімбея. Разом із майном до парубка перейшли у власність і чотири його дружини. Коли старий розповідав про перші свої стосунки з гаремом — усі від сміху хапалися за животи. Лиш проб’є дванадцята година ночі, в ресторанчику миттєво удвічі зростають ціни. Ніякі аргументи, ніякі умовляння, мовляв, ми в тебе сидимо з десятої години, на Екімбея не діяли — плати подвійну ціну за все, що випив і з’їв.
У радянських відпочинково-курортних закладах, у готелях вахтери запирали двері об одинадцятій вечора. Спробуй достукатися, щоб тебе пустили. А тут — повна свобода, приходь, коли хочеш. Одного разу після вечірніх походеньок ми з колегою по номеру поверталися додому. «Давай заглянемо до Екімбея, — запропонував я, — в нього, мабуть, є смажена рибка. Уранці бачив, як рибалки носили з баркаса…» Спустилися доріжкою, а там повно люду, шум-гам. Зустрічний знайомий сповістив: «Вертайтеся, хлопці, в Екімбея сьогодні гуляють Цонєви. А я і забув, Васіл говорив мені, що до нього мають приїхати брати. Старший — успішний бізнесмен з Австралії — і молодший Коста, популярний кіноактор. Якраз у всіх тутешніх кінотеатрах крутили стрічку «Що може бути краще поганої погоди», де головну роль грав Цонєв. Попрощатися з Васілом мені не випало — він кудись подався разом із братами, а я залишав гостинний берег. Прокинувся рано, зібрався до моря, щоб за традицією кинути у воду прощальну монетку. Зазвичай у цю пору тут стоїть тепла і сонячна погода. А того ранку над морем нависла сльотлива холодна муть, сірі хвилі несли на гребенях білу піну і сердито били в берег. Я повертався звивистою стежкою і тут побачив його. Гектор сидів на високому бескиді і пильно вдивлявся в каламутну далечінь. Хотів, було, крикнути: «Прощавай, песю-барбесю!», та відразу осікся. Бо боявся зруйнувати його храм, сполохати його молитву. І тихо, навшпиньках пройшов поруч.
Василь БУРМА.
Фото з вільних джерел