Весна багатьом несе віру в те, що всі розчарування, невдачі й трагедії казковим чином залишаться в минулому, а попереду — лише щасливі миті яскравого майбуття. Як хочеться, щоб усі наші мрії та бажання здійснювала приземлена реальність. На жаль, іноді у мелодраматичний сценарій, який малює наша багата уява, доля вносить жорстокі корективи. Дуже важко вистояти в цьому нерівному протистоянні. Як же не зламатися під тиском обставин?
Тільки віра може допомогти нам пережити випробування долі. Вона — мовби яскравий світлячок у темному лісі життя, як теплий промінець сонця у зимову холоднечу, мов радісна мелодія серед сумних мотивів. «Перемога, що світ перемогла, — віра наша» (1 Ів. 5:5).
Кажуть, що надія помирає останньою. Тож поки людина жива, вона сподівається на диво. Намагається відчути в гіркій каві присмак цукру, розгледіти в сумному фіналі фільму якусь філософську думку, знайти серед буденної суєти несподівані подарунки фортуни. Як писала Леся Українка,
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
«А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три. А найбільша між ними — любов!» (1 Кор. 13:13).
Шкода, що нині для багатьох любов стала розмінною монетою. За неї платять, мов за дорогий товар, її зневажають ті, котрі самі не володіють цим безцінним даром, убивають безсердечні монстри. Інші — навпаки: б’ють себе в груди і кричать про свою любов у кожному провулку. Насправді ж дуже мало існує любові в світі. «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю — то став я як мідь та дзвінка…» (1 Кор. 13:1).
Любов штовхає нас на бездумні вчинки, рятує від самотності, дарує відчуття щастя. Я думала, що у світі залишилося мало людей, котрі здатні поділитися іскоркою цього благодатного вогню. Та коли захворів мій батько й терміново були потрібні чималі кошти на лікування — змогла пересвідчитися в протилежному. Знайомі й зовсім чужі люди підтримували мене, намагалися допомогти. Подумки шлю щиру подяку всім милосердним самарянам, котрі не залишили мене наодинці з бідою. Нехай Господь щедро віддячить їм за велике мистецтво — любити свого ближнього.
А ще я зрозуміла, що не все в житті таке однозначне чи примітивне, як ми думаємо. Іноді воно може нас приємно здивувати. Тож варто частіше замислюватись не над тим, які блага ти можеш отримати, а над тим, що ти можеш дати іншим. Тоді, думаю, світ наповниться більш яскравими і ніжними барвами.
Нині, на жаль, ми живемо за принципом: день, помножений на день, дорівнює — життя. Дивно. Відкидаючи Боже, ми все частіше переймаємося людським. Тож хочеться, щоби кожен зумів подарувати іскорку своєї любові, адже насправді життя таке коротке…
10 березня 2018 року.
Ліна МИЛУШ.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел