У повоєнні роки минулого століття «михальди» (так у народі називали книжки з пророцтвами) на наших теренах люди берегли, мов зіницю ока. Якщо звернути увагу на пієтет у розповідях старожилів, здається, що ці книжки були своєрідною підпільною літературою, змістом якої ділилися тільки з перевіреними людьми.
«Михальди» давали відчуття причетності до «великої таємниці», а обшарпані першо- і передруки, а також часто переписані від руки аркуші були ледь не другою Біблією в домі.
Нині «таємницю» можна придбати без проблем: окремі видавництва поширюють ці містифікації за копійки, мені ж навіть пощастило знайти охочих продати «михальду», якій набігає уже сотня літ.
Звідки на наших побожних галицьких теренах узялися такі релігійні містифікації? Чому до них такий інтерес? Ким була Михальда і скільки в неї налічувалося сестер по віщунському ремеслу?
Сивіли та їхні книги
Забіжу наперед, коли скажу, що Михальду називають однією з кільканадцяти найвідоміших сивіл (або ж сибіл) — тобто пророчиць. Чоловіків, які мали дар яснобачення, в давнину називали пророками. Для жінок із таким даром існував інший термін — сивіли.
Згідно зі «Словником античної міфології», сивіли — це мандрівні пророчиці у Стародавній Греції. Першою такою віщункою, від імені якої і виникла ця загальна назва, стала одна з онучок давньогрецького бога Зевса.
Міфічні сивіли мовили від волі богів, тож не дивно, що грецькі, а потім і римські письменники чимало уваги приділяли віщункам, котрі начебто вгадували долю правителів, їхніх міст, країн, а також континентів.
Згідно з історичними дослідженнями Марка Варрона (ІІ—І ст. до нашої ери), римського вченого-енциклопедиста, письменника, керівника публічної бібліотеки Риму в часи Юлія Цезаря, сивіл налічувалося в той час десять. У «Людських та божественних давностях» (одна з праць Варрона, що налічувала 41 книгу) йшлося, що всі пісні-пророцтва віщунок були записані в так звані «Сивілині книги», якими розпоряджалася, мала право читати і тлумачити лише «колегія п’ятнадцяти» (спеціальне зібрання жерців). Скільки точно було тих книг — невідомо. За переказами, до прикладу, лише сивіла Еритрея написала майже тридцять. За легендою, зведена перша добірка сивілиних книг налічувала дев’ять штук.
Мандруючи крізь століття, пророцтва, які приписували сивілам, неодноразово ставали об’єктом досліджень, а також предметом для написання художніх творів різними зацікавленими особами, зокрема — і християнськими письменниками й богословами.
Уже в XVII столітті варронський «основний склад» віщунок доповнює новими іменами Микола Спафарій. То був російський дипломат, політичний діяч, а разом із тим — учений, богослов, перекладач і мандрівник родом із Молдавського князівства.
Його художнє видання «Книга про сивіл» вміщує розповіді та вірші-пророцтва десяти основних віщунок: Персидської Самбефи, Лівійської Лібіки, Дельфійської Дельфіки, Кіммерійської Кімрії, дочки Аполлона Еритреї, Самоської Фіто, або ж Самонефи, Куманської Амальфеї, Геллеспонтської Геллеспонтіки, Колофонської Фрігії і Тибуртинської Альбунеї. Автор також додає ще два імені: Єгипетської Агріпи та Європейської Самонеї. До цього переліку автор додав також сестру Мойсея Міріам і царицю Сабу, вона ж — Михальда.
Про що ішлося в сивілиних книгах? Як згадувалося вище, віщунки начебто передбачали долі правителів та їхніх володінь, перебіг битв, описували знаки, які вказували на знакові події тощо. Дуже часто сивіли у своїх віршах згадували про одного бога (що було доволі дивним серед політеїстичних греків та римлян). Згодом цей факт ефектно обіграють для представлення сивіл як ледь не перших начебто Ісусових «пророчиць». А зацікавлення окремих ранніх християнських письменників і богословів (до прикладу, Лактанція чи Августина) книгами Варрона дасть додатковий інструмент для маніпуляцій із довірою пересічних вірян.
Михальда: цариця чи жебрачка?
Перед моїми очима лежать два тексти «михальди». Один побачив світ у 1913-му в Коломиї. Видали його на галицькому діалекті, а газетний варіант книжки вийшов у чернівецькому «Часі» в 2001 році. Інший («Пророцтва арабської цариці Михальди, котру звано також Сабою») було надруковано в Перемишлі. На титульному аркуші (який, на жаль, не містить інформації про рік випуску) вказано, що то «друге поправлене і побільшене видання», яке «переклав Любомир Гарунович».
Значно бідніший на пряму мову та діалоги, аніж коломийський, перемишльський варіант примітний ще й тим, що тут вміщено «напімнення про кінець світа і Страшний суд», прихід антихриста, «народний переказ з України», кілька додаткових пророцтв про слов’ян і росіян, а також своєрідний перелік сивіл. В останньому знаходимо уже 13 позицій. Із варронським списком є лише п’ять збігів, оминаючи царицю Сабу з переліку Спафарія. Звідки укладач «михальди» узяв ще сім «пророчиць» (Перзіку, Велледу, Самію, Вумеа, Хіміку (Кіміку), Агріппіму та незнану на ім’я віщунку), — невідомо. Про більшість із них нічого невідомо, Гарунович лише подає витяги з їхніх віршів, які стосуються Христа і Богородиці. Щоправда, про Велледу відомо те, що це одна із шанованих «пророчиць» в одному давньогерманському племені.
Згідно з текстами «пророцтв», Михальда була царицею з міста Саби. Вона, «довідавшись про премудрості єврейського царя Соломона, вирішила познайомитися з ним і з цією метою вибралася зі свитою в небезпечну мандрівку. Задля безпеки взяла із собою велику кількість своїх підлеглих та охорону. Дорога була далека, складна та небезпечна. Крім того, вона везла із собою велику кількість цікавих та цінних подарунків». Михальда пробула в Соломона дев’ять місяців; за той час вона розповіла цареві про майбутнє його володінь, чвари у народі, долю великих міст, а також про прихід Христа, Божі кари і випробування та поведінку людства. Чимало взяла для себе порад від правителя: як керувати державою, тримати оборону і підвищувати безпеку свого двору.
За іншими даними, Михальда жила не в час правління Соломона (Х століття до нашої ери), а значно пізніше — аж у XVII столітті вже нашої ери (померла в 1658 році). Була це віщунка з Богемії, сирота. Вона подорожувала з циганами у Святій землі, на сході, була також в Італії. На старість перебралася до Праги. Кажуть, що «пророцтва» були зроблені в стані трансу й записані її садівником. Ті уривки, на які вдається натрапити, слідуючи за цією версією біографії «провидиці», суттєво відрізняються від текстів із галицько-польських «михальд»: тут вам інший стиль викладу, інші образи й символи, навіть основним адресатом «пророкувань» є Прага, а не весь світ чи той же Соломон.
Повертаючись до «місця прописки» «михальд», не можу не згадати про таке. У третьому томі «Енциклопедії українознавства» (Нью-Йорк, 1949 рік) укладачі, пишучи про видавничий рух на західних землях України до Першої світової війни, вказали на наступне: «Видавали укр. книжки також і чужинці-спекулянти, що постачали на ринок різні безвартісні «Пророцтва св. Михальди», сонники тощо. Це були здебільша перемиські лубочники…»
Вірити чи ні в такі речі — справа приватна. Наведу лише один із дописів письменника, майстра літературних містифікацій Юрія Винничука: «Найбільше пророцтв вигулькує в якийсь тривожний час, наприклад, під час війни. Безліч їх було під час Другої світової, а найбільшою популярністю користувалися пророцтва Михальди, цариці Савської. Джуна, яка оголосила себе царицею ассирійського народу, переконувала, що бачить майбутнє. Вона нібито побачила у снах загибель теплохода «Адмирал Нахимов», який затонув у Чорному морі 1986 року, катастрофу на Чорнобильській АЕС 1986 року, путч 1991 року і розпад СРСР.
Зрозуміло, що за совєтів їй, як провидиці, нічого не світило. Але пізніше можна було уже пророкувати й пророкувати. Однак усі пророцтва з’явилися заднім числом».
Фото з вільних джерел