Погоня в кучугурах
Колись зими були як зими — сніжні, морозяні, приходили і відходили у свої строки. Білий Тернопільський став перетворювався на ідеальну арену для сезонного відпочинку. Учні шкіл проводили уроки фізкультури. Зручно — дистанція, вважай, у самому центрі міста. На спортивний інвентар грошей не шкодували. Та головне, був зверху осавула з нагаєм, як на панщині — влада, яка не просто сприяла, примушувала займатися фізкультурою і спортом. Кажемо, то була тоталітарно-примусова система. Та якраз це, коли тебе за комір витягають з-під перини для твого ж блага, і не викликає осуду. Тому на тутешню лижню у вихідні постійно виходили учасники різноманітних змагань.
При такому загальному піднесенні й мене тягло на засніжений ставковий лід. Прокидався рано, влазив у спортивне спорядження, лижі на плечі і гайда до набережної. О тій порі одна жінка виводила сюди на прогулянку свого доберман-пінчера. Я вже біг десь під Кутківцями, а вони тільки з’являлися біля берега. Бувало, крикну: «Пінчер, пінчер!..» — він побачить і почує так далеко, і мчить до мене, як вихор, щоб погратися. Я знімаю лижі, все хочу схопити його за куцого хвоста, та жодного разу не вдавалося — прудкий чортяка. Добре вивалявшись у снігу, я знову поспішаю на лижню, щоб не спізнитися до праці.
Якось уже піднімався по центральних східцях біля замку, розчищених після нічного снігопаду, як просто переді мною звідкись взялася руда ласиця. Ті, що живуть у полях, при скиртах, повних мишей, узимку біліють, а ця, містянка, була звичного кольору. Шмиг з-під ніг до кучугури. Я кинув лижі та за нею. Хотів упіймати. Навіщо це мені було потрібно, сам не знаю. Просто спрацював інстинкт мисливця: втікають — треба догнати! Навіть не подумав, що спіймай я це створіння, навіть через мої в’язані рукавички, воно покусало б мені пальці. Ласка — хижак, і зубки в неї гостріші від цвяхів.
Тут якраз нагодився пінчер. «Шукай, шукай!» — крикнув йому. Пес устромив писка в щойно пробиту в кучугурі дірочку, чмихнув, став шалено працювати передніми лапами. Раптом бачу — метрів за чотири зі снігу визирнула яскрава голівка. Пінчер першим уздрів утікачку і вже, брьохаючись у пухнастому білому настилі, поспішив за нею. Знову, як молотарка, гріб лапами. Та руда мордочка з білим підборіддям ще раз випірнула назовні уздовж по терасі. Звірятко ніби гралося зі своїми напасниками. Ну годі, сказав я собі і побрів назад до східців. А собака ще довго і марно порпався в снігу.
Ласиця й справді найменший хижак з родини куницевих. Гнучка, пролізе в будь-яку шпарину чи нірку. Легко спіймає голуба або мале курча, відгризе голову. Як вовк, що забрався в кошару, може перерізати всю отару, так і це створіння любить убивати, коли вже і їсти не хоче. Таку хижість заклала їй у гени природа. А ще, як і тхір, здатна зіпсувати вам запах повітря. Та люди люблять і оберігають це звіря, бо, знищуючи гризунів і різну гадь, воно приносить користі значно більше, ніж збитків. Про ласиць ходять напівмістичні легенди, нібито вони вночі в конюшнях заплітають коникам у гривах кіски. Це й справді так. Бо полюбляють запах кінського поту. І, жируючи, доводять бідних скакунів до несамовитості. Ті, нервуючи, вкриваються піною, і грива їхня збивається в окремі кручені бурульки. Кажуть, щоб віднадити ласиць від конюшні, туди треба підселити дорослого цапа. Смороду, який розпускає цей рогатий бородань, не витримують навіть вони. Одне слово, козел!
Круторогий приблуда
На Кременеччину час від часу з північних лісів забрідають чотириногі гості. Було якось з’явилися лосі. Колись і вовки наскочили і, мабуть, чинили збитки, бо місцеві мисливці закликали колег з інших районів області взяти участь у спільній облаві на сіроманців. А того літа сюди приплентався великий темний бицюра з крутими рогами, могутнім ошийком, з висячими волом і бородою. У Великих Бережцях біля соснового лісу були селянські городи. У кукурудзяних качанах зерно вже налилося молочно-восковою стиглістю. Це сподобалося рогатому зайді. Він забрався в чиюсь посадку і став ласувати, вибираючи на стеблі найсмачніше.
Коли бешкетника помітили, він устиг добряче понівечити грядку. Прибіг господар з палицею, намагався відігнати нахабу. Той протестував, крутив головою, сопів, гріб передньою ратицею землю. Газда хотів було податися додому за дробовиком, та люди відрадили, мовляв, бачиш, це ж зубр, застрелиш, матимеш таку кару від влади, що все продаси, а не відкупишся. Зібралися з дрюччям, щоб гуртом видворити напасника. Та бик уже сам, мабуть, наївшись, залишив городи і, не поспішаючи, почвалав до лісу. Людей не боявся. Видно, що він до них звик і не сприймав як загрозу.
Дідусь, що неподалік пас свою корівчину, розповідав: «Моє телє побачило того вола і підійшло до нього, простягло морду, щоб понюхати. То він як чмихнув, немов трактор, що не відразу завівся. Бідна теличка так від нього втікала — хвіст стирчав догори, як мітла…» А зубр, почухавши холку об стовбур сосни, спокійно влігся собі на узліссі, ніби нічого й не бувало.
Де ж він узявся у нашому краї цей європейський бізон? Тварина й справді рідкісна. Вона дивом не щезла цілковито як вид. Останню особину в природному середовищі, зубриху, застрелив у 1919 році лісник Варфоломій Шпакович із білоруського села Сточок і цим злочинним вчинком увійшов, як бачимо, в історію. До революції у Біловезькій пущі жило близько тисячі голів зубра. Та Перша світова і наступна громадянська війни стали кінцем і для цього реліктового стада. До того пуща була володінням царської сім’ї, тож сторонніх зі зброєю сюди не підпускали, як кажуть, на постріл. А потім розпочалася вакханалія і голодний, темний люд, якому дісталися і влада, і безвладдя, став чинити у звичний для себе спосіб — грабуй награбоване. І зубри щезли. Лишилося щось у зоопарках — півсотні по всій Європі. Після Другої світової до Біловезької пущі завезли п’ять особин, але вони були по суті домашні тварини. Упродовж не одного десятиліття доводилося їх адаптовувати до їхнього рідного, дикого середовища. Тепер тутешнє поголів’я сягає трьох сотень. Зубрів стали розселяти в Березинський, Поліський заповідники, Воложинське лісове господарство. Мабуть, звідти і придибав на тернопільську Волинь рудошерстий бицюра. Як бачимо, волю європейський бізон отримав, а вжитися з двоногими сусідами не виходить. Люди стали скаржитися на збитки, і це відчули навіть у Великих Бережцях.
Солоха з димаря
Колись ми з колегою мали інтерв’ю з одним лісничим на Кременеччині і заїхали подихати свіжим повітрям у бір біля Великих Бережців. Подихати у цьому випадку не риторичне слово і не образ. Були вже перші дні осені, але в природі ще всеціло панувало літо. Розігріті за день сосни так наситили усе навкруги духом живиці, що не дихалося — літалося й співалося. Поміж яскравих, аж червоних стовбурів зеленими оазами розбіглися в різні боки папоротники. А на торішньому настилі вже частково зіпрілих хвойних голок цілими колоніями біліли гриби, які люди називають лусканями. Великі, як подвійна долоня, з тріщинками на парасольках, вони вважаються умовно їстівними, мають немало своїх прихильників. У тутешньому вольєрі дикі свині, майже як свійські, спокійні і неполохливі. Та десь із лісу сюди навідується дик. Підриє вночі металеву сітку і до ранку справляє тут кавалерку. Тільки лісівник заладнає пробоїну, наступного ранку вже є свіжа, на протилежному боці. Поки ми знайомилися з кабанячим поголів’ям, лісник спорядив нам похідну перекуску. Уже налили по чарочці, як господар схаменувся: «О, а я і забув познайомити вас зі своєю Солохою». І пішов до лісового будиночка. Думали, зараз приведе жінку. Та ні, виніс у руках якийсь сірий згорток. Ми зрозуміли, що то таке, аж коли воно змахнуло крильми. Сова! Сіра, з гострим дзьобом і невидющими очицями. Після нічного полювання вона щоразу через димар забирається в лісову сторожку і там дрімає протягом світлового дня. З господарем не конфліктує, поводиться чемно, і лісівник їй не робить прикрощів, навіть ім’я дав — Солоха.
Я обережно отримав птаха в свої руки. Сова боляче увігнала пазурі в мої щиколотки. Довелося терпіти. Її зозулясте з коричневим пір’я було ніжне, як пух. Ось чому хижачка так нечутно літає вночі, ні мишка-пищуха, ні інший гризун її не вчує. Ми сиділи просто під деревом, гілки звисали поруч. Я випустив полонянку, сподіваючись, що вона знайде якусь галузку. Птаха наосліп майже вдарилася в гілляччя, але вхопилася пазурами і сіла майже поруч — мабуть, вона й справді нічого не бачила. Ми завершували свій підвечірок, а Солоха сиділа і крутила головою туди-сюди, роблячи вигляд, що дивиться навколо. Та вона просто реагувала на навколишні звуки — слух у сови витончений і не залежить від дня чи ночі. Через годину вже сутенітиме, Солоха змахне крилами, щоб і собі подбати про вечерю.
Василь БУРМА.
Фото автора і з вільних джерел