Останнім часом книжки, де обмірковується тема пам’яті, а зв’язок минулого із сучасним унаочнюється до тактильності, потрапляють до рук дуже часто. Пригадати бодай “Танго смерті” Юрія Винничука, “Забуття” Тані Малярчук, “Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма” Наталки Сняданко, “Дім з вітражем” Жанни Слоньовської.
Очевидно, попит і пропозиція творів такого штибу збільшились. А ось чому – питання, що потребує глибоких роздумів. Зрештою, що може бути актуальнішою темою, ніж розуміння себе, а з матеріалів, що завжди під рукою для цього, спогади є чи не найліпшими.
Ці міркування та асоціації викликало прочитання “… і в раю вони поцілувались” Оксани Дрогомирецької. Народилась письменниця в Гусятині, нині проживає в Івано-Франківську, але, як каже сама: “Тернопільщина залишається і завжди буде моєю малою батьківщиною”. До речі, саме в нашому краї відбуваються події, описані в повісті. Що ж до книжки (сформували її оповідання “… і в раю вони поцілувались” та новела “Місто, куди пішла бабуся”), то вийшла вона друком у львівському “Споломі”. Варто додати, що видання побачило світ у рамках ІІ Всеукраїнського літературного конкурсу рукописів прози на кращу книжку року “Крилатий Лев”, де авторка отримала диплом і третю премію.
“Ще нікому за тисячоліття існування людства на Землі не вдалося наблизитися до найбільшої загадки: самого єства людини. Для чого вона приходить у цей світ? Чому чинить так, а не інакше? Що змушує її віддавати власне життя за спасіння іншої людини або відбирати життя у найближчих?.. Про правду, яка змінює всі обставини життя, і оцінку вчинків людини, про що так важко, а часом і зовсім неможливо висловитись вголос. Про потребу слухати і чути, розуміти і прощати. І попри все – любити”. Цими словами авторка відкриває видання, програмуючи на сприйняття тексту. Та в мене все склалось навпаки — спершу прочитала книжку, а відтак переднє слово. І воно виструнчило задум, надало йому пружності й виразності.
Герої оповідання — а воно займає левову частку книжки — здавалось би, пересічна сім’я, але, як завжди, ззовні їхнє життя видається зовсім іншим, ніж воно є зі споду. Оповідання ведеться від героїні, для якої замість імені авторка вживає займенники. Бо ж людина, котра перебуває в пошуках себе в безгрунтярському становищі (згадаємо собі Домонтовича), є певною мірою анонімізована, неназвана — ми ж бо добре розуміємо силу нарікання й вагу імені.
У фокусі — віднайдення себе в пам’яті й любові. Відбувається це через двох інших персонажів — діда й баби героїні. Власне, з ними пов’язана головна сюжетна лінія. Не буду переповідати тексту, бо повість, напружено скомпонована, рухається вперед із відкриванням таємниці. А дізнавшись минуле, розуміючи, прощаючи, героїня знаходить своє ім’я, стає названою, починає усвідомлене буття.
Тож Оксані Дрогомирецькій у невеликому за обсягом творі вдалось поставити багато філософських питань і показати читачеві можливі відповіді на них, розповісти історію однієї родини та показати те, як невимовлене тягне додолу.
Фото авторки