Коли одному з цих чоловіків щойно виповнилося три рочки, другий, в’язень концтабору, вже готував Норильське повстання. Народилися вони за понад тисячу кілометрів один від одного. Анатолій Водолазький — у Воронезькій області Росії, Іван Кужда — в Олесиному Козівського району. У різні часи та за різних обставин ці мужні чоловіки боролися і страждали за Україну. 26 травня минатиме 65-та річниця з дня спалаху Норильського повстання. 22 травня минуло чотири роки, як відчайдушний мешканець тоді окупованої Дружківки вийшов на головну її площу з жовто-блакитним стягом.
«Не за таку Україну ми боролися…»
— А за яку? — запитую в 90-річного учасника УПА Івана Кужди з Купчинців Козівського району. Він замислюється на мить і відповідає спогадом:
— Їдемо ми якось із ройовим фірою до села по сіно. Бачу: в полі стоять копички. То я й запропонував узяти їх, щоб не наражатися на небезпеку, бо в селі могла бути засідка. А ройовий каже: «Юний друже, це сіно або бідної вдови, або нещасних сиріт, бо надворі вже жовтень — господарі своє звезли додому. Якщо ми його зараз заберемо, то що подумають люди про УПА? У селі є станичний — він знає, хто може нам дати в’язку сіна, хто — дві, а хто — чотири…» Мій побратим не знав, чи повернеться до лісу живим, але про бідну вдову й нещасних сиріт думав найперше. За таку Україну ми боролися…
Іван Томович відбував свого часу ув’язнення в Норильську, очолював штаб пропаганди, що займався підготовкою повстання. Складав і писав од руки листівки для підняття духу в’язнів, а його земляк-побратим Остап Олексишин друкував їх у кабіні свого підйомного крана.
Коли Іван Кужда повернувся додому, поїхав передати листа сестрі свого побратима — зв’язковій УПА — й згодом одружився з нею. У їхній хаті містився крайовий штаб. Іван Томович мешкає тут і нині. На столі — фото дружини й командира УПА. На полицях — усі томи «Літопису УПА». Сюди кілька разів приїжджав письменник Василь Шкляр, коли писав «Трощу». Повстанець радо його консультував. Він розповідає про пережите всім, хто хоче слухати, адже його мрія вміщається в одну строфу віршика, вивченого ще в дитинстві:
Хай не буде ні одної
української дитини,
Що не вміла б розказати
про минуле України.
— «Ми вмираємо за Україну — це слава для нас. А ви продовжуйте боротьбу за неї — це наказ для вас!» — такі напутні слова казали нам, юним повстанцям, старші побратими, — пригадує. — І ми жили тим наказом…
Його старенький ветеран УПА адресує і молодим борцям за волю України. А чи не за таким наказом жили й боролися лицарі Київської Русі, козаки Гетьманської доби, опришки, січові стрільці, пам’ять про яких ми вшановуємо сьогодні — у День Героїв? Чи не так нині міркують захисники східних кордонів України, котрі взяли до рук зброю не заради пільг і заробітку, а за чоловічим покликанням і з обов’язку перед Батьківщиною?
Постраждав за синьо-жовтий стяг
Коли Дружківку на Донеччині захопили «ополченці», 63-річний зварювальник Анатолій Водолазький знайшов у гаражі вудочку, попросив телефоном внуків винести йому на зупинку два синьо-жовтих стяги, які подарував їм, коли Україна стала незалежною (другий — на випадок, якщо відберуть перший), і поїхав на центральну площу. Прикріпивши прапор до вудочки, став біля пам’ятника Леніну. В протестанта-одинака плювали і тикали пальцями. Дехто підходив і тиснув руку. А за кілька хвилин люди в балаклавах накинули йому мішок на голову, заштовхали в машину і вивезли до Краматорського виконкому, де терористи облаштували катівню. Усе це відбувалося на очах у міліціонерів.
Багато українців, за словами Анатолія Даниловича, потрапили тоді до рук садистів-звірів, з котрими поруч жили, працювали, ростили дітей. Він закликав «ополченців» не ділити Україну, а сісти за стіл переговорів. За це наглядач-чеченець вибив йому зуби й пригрозив, що заріже. Тим часом стяги, які сепаратисти вирвали з рук Анатолія Даниловича, лежали на землі. Об них витирали ноги, плювали, а дехто мочився. В’язень це бачив. І не відомо, що йому боліло більше: серце чи знівечене тіло.
— Били так, що шкіра відділялася від м’яса, — розповідає чоловік, котрий вийшов із деенерівської катівні інвалідом. — Катували підприємців, котрі відмовлялися спонсорувати терористів, активістів-майданівців. Була серед них одна дівчина. Як же вона кричала, коли з неї знущалися… А потім пропала разом із двома друзями. Багато людей пропало. І ніхто їх не розшукує. Це болить найбільше. Не можна було так спаскудити волю народу до перемоги…
Анатолій Данилович знає, що він і всі прибічники України — в розстрільних списках «ДНР». Тож у кращому разі, каже, його розстріляють… До війни він терпимо ставився до комуністів (хоча в 1938-му ті розстріляли двох його дідів), та коли побачив, що вони зрадили Україну й стали на бік терористів, що на головних будівлях міст і містечок Донеччини почали здійматися російські прапори — обурився і запротестував. Не вважає це подвигом — лише виявом громадянської позиції в час, коли це було важливо для його країни.
Сьогодні чоловік — один із най-активніших українців Донбасу, допомагає нашим захисникам, уперто приводить «укропів» на зустрічі з дітьми. Попри спротив адміністрацій шкіл. Бо хоча Дружківку звільнили від терористів ще в липні 2014-го, не всі її мешканці з цього раді.
…Коли ми з Анатолієм Даниловичем прощалися, я попросила показати мені відзнаку Народного Героя України, котру він зазвичай носить у кишені. Не тому, що страшно. Просто вважає, що нині відзначати потрібно тільки військових. На моє запитання, чи дорогий йому цей значок, запалив цигарку й відійшов убік, щоби я не помітила його сліз…
— Можна мені обійняти вас? — попросила.
— Приїжджайте частіше, — прошепотів з-за мого плеча. — Бо ви, західняки, нас надихаєте…
Ліля КОСТИШИН.
На фото: Іван Кужда і Анатолій Водолазький.
Фото авторки